© – колаж ZN.UA
Олег Супруненко
Важко пригадати, коли б вибори в іншій країні викликали такий резонанс в сучасній українській історії, як недавні парламентські вибори в сусідній Угорщині. Зі швидким наближенням до дня голосування 12 квітня, емоції у внутрішньому інфопросторі загострилися до ступеня, ніби наша доля безпосередньо вирішувалася там. Після поразки правлячої партії Віктора Орбана зацікавленість до сусідів трохи зменшилася, однак логіка та інтуїція дають зрозуміти: нові лідери не залишать місцевих «говорячих голів» без медійного заробітку.
На тлі підвищеної цікавості до Угорщини варто звернути погляд і на книжкову тематику, однак цього разу не на саму угорську літературу — потужну, різнопланову та, на жаль, недостатньо знану в нас. А що можна сказати про книги про Угорщину? Таких, без сумніву, ще менше, якщо відкинути звичайні туристичні довідники. Однак нестандартний путівник, з заглибленнями в історію цієї держави, в її чудову кухню, а також — досить детально — в політичну сферу, з’являвся на нашому книжковому ринку, хоч і досить давно. Можна сказати, в попередню епоху, у далекому 2010 році. Тоді у видавництві «Темпора» вийшла невелика книжка польського публіциста Кшиштофа Варґи «Гуляш із турула».
Книгу в перекладі Олега Белея було опубліковано надзвичайно швидко, адже роком раніше ця збірка есе отримала нагороду читацьких симпатій на найпрестижнішому польському літературному конкурсі «Ніке». Лише через два роки після появи на книжковому ринку Польщі та через рік після дебюту в Угорщині, якій вона й була присвячена. Це був перший досвід Варґи на українському ринку, хоча ще 2004 року харківське видавництво «Фоліо» вже представляло читачам російський переклад його короткого роману «Текіла», присвяченого життю сучасних рок-музикантів.
Месія без атестата: як «продавці мрії» без освіти збирають зали і чому українці стали ідеальними жертвами для шарлатанів
Книга польського автора та журналіста з угорським корінням (батько Кшиштофа Варґи був угорцем, звідси й відповідне угорське прізвище, і знання мови, і хороше знайомство з Угорщиною), очевидно, була націлена на суперечливий успіх. Проте, значного ажіотажу вона не викликала навіть в Угорщині. Незважаючи на назву (турул — легендарний птах, один із символів угорської нації) та відповідні назви восьми есе, що до неї увійшли, як-от «Печеня з Горті», «Смалець із Кошута», «Котлета з Арпада» чи «Салямі зі святого Штефана»… (Уявімо книгу поляка з розділами на зразок «Ковбаса зі святого Володимира», а також борщ, вареники чи галушки з представниками українського національного пантеону, і реакцію суспільства на таке видання. І реакція поляків, якби таку книгу з їхніми героями видав угорець, теж була б передбачуваною. Тим часом автор без жодних проблем, незважаючи на власні побоювання, провів промотур свого твору в Угорщині).
З «Гуляша…» вимальовується образ держави, абсолютно відмінний від старого стереотипу про найвеселіший табір соціалістичного блоку. У розвідці Варґи це — край абсолютного розчарування, песимізму та ностальгії за минулим, яка переходить у смуток з тугою. «У Будапешті кожна третя кав’ярня має назву «Ностальгія», до кави можна замовити ностальгічні цукерки. Ностальгія вростає лишаєм у стіни будівель і вуличну бруківку, вона відлунює в сумних зітханнях за минулою величчю, хоча справжня велич була п’ятсот років тому, за короля Матвія Корвіна…» — приблизно в такому стилі змальовано Угорщину першої декади ХХІ століття, від Будапешта до деіндустріалізованого Озда, від Балатону до туристичного степового Гортобадя.
Пригніченість угорців автор розкриває також на прикладі найвідомішої, на його думку, пісні угорського походження «Сумна неділя», написаної 1933 року і в першій версії названої «Кінець світу». Цю композицію, перекладену англійською під назвою Gloomy Sunday, переспівав чималий перелік знаменитостей — від Пола Робсона та Біллі Голідей до Шинейд О’Коннор та Бйорк. Французькою її співав Серж Генсбур, а російською — український співак-емігрант Петро Лещенко. Через значну кількість суїцидів, прямо чи опосередковано пов’язаних із «Сумною неділею», вона здобула славу «Гімну самогубців» і неодноразово піддавалася забороні. Зокрема й на батьківщині, в соціалістичній Угорщині, з кінця Другої світової війни й майже чверть століття, до кадарівської лібералізації.
У своїх есе Кшиштоф Варґа часто звертається до угорського кіно. Детально зупиняється на сцені споживання бульйону у фільмі Золтана Гусаріка «Синдбад», екранізації «головного гурмана угорської літератури» Дьюли Круді: «Без сумніву — це одна із найвідоміших сцен споживання бульйону у світовому кінематографі». І знову ж таки повертається до теми суму, згадуючи екранізації майбутнього нобелівського лауреата Ласло Краснагоркаї «Сатанинське танго» та «Гармонії Веркмейстера», зняті нещодавно померлим Бейлою Тарром: «…це як клізма з концентрованого відвару Угорщини, тієї Угорщини, що існує далеко від будапештських трендів, гуляшевого супу в чарді для туристів і гучних відзначень національних свят». Тривалість «Сатанинського танго», до речі, — понад сім годин. (Окремо варто відзначити той приємний факт, що в «Гуляші…» Тарра, мабуть, уперше не названо Белою, а наділено ім’ям, наближеним до справжнього оригіналу. Втім, цього не можна сказати про інші власні імена та назви місць у книзі, деякі з котрих дійсно складно точно передати).
Політичне месіанство у «сліпій зоні» інтелекту. В очікуванні нових провідників нації
Тему угорської політики добре розкрито в розділах «Смалець із Кошута» та «Лечо з Дюрчані та Орбана». Останнього українському читачеві не потрібно представляти, а от Дюрчані, в назві розділів двічі помилково названий «Ґурчані», вже забувся. Книгу ж було написано після гарячих подій масових антиурядових протестів восени 2006 року.
Тодішній соціалістичний прем’єр Ференц Дюрчані, виходець із комсомолу, який став, за знайомою нам традицією, однією з найбагатших осіб у країні, своїми промовами із закритої партійної наради, що стали угорськими мемами, викликав хвилю обурення, яка в свою чергу вилилася в серію багатолюдних протестних мітингів і заворушень. Проте, на момент написання есе Дюрчані залишився при владі — він поступився партією Орбана на виборах 2009 року. Скептично налаштований Варґа з іронією описав частину тих подій. Вже тоді він зауважив незворушність лідера опозиції: «…Віктор Орбан, …будучи головою правого Фідесу, не бажає виходити на площу Кошута. Він надає перевагу виступам на телебаченні та тримається подалі від цього Гайд-парку. Він навіть не хоче нових виборів, яких так вимагають на сцені. Отже, він не прагне зміни системи, до якої так ревно закликають оратори».
Як досвідчений дослідник автор не оминає й такої теми, як угорські матюки, які органічно вписалися в антиурядові плакати та вигуки. Наводити їх тут недоречно.
Після «Гуляша із турула» Кшиштоф Варґа написав ще дві книги, які угорські вікіпедисти об’єднали в «Турулівську трилогію». Назви в них не такі суперечливі. Це «Чардаш з мангалицею» (2014, мангалиця — унікальний місцевий вид свині, вкритої густим хутром, ледь не зниклий за комуністів, — опису її знайшлося місце в першій частині трилогії) та «Лангош в юрті» (2016, лангош, ця недорога та смачна страва з дріжджового тіста, зазвичай посипана твердим тертим сиром, також неодноразово згадується на сторінках «Гуляша»).
Можливо, є сенс перекласти та видати і ці книги, але для початку було б не зайвим перевидати першу частину, яку зараз майже неможливо знайти у продажу і яка поки що є в одній із не закритих ще безкоштовних онлайн-бібліотек.