Чому академічна спадщина не втрачає актуальності, як війна впливає на художній погляд та чому українська школа здатна стати зразком для наслідування в світі
Фото: Ростислав Арно, Instagram: @jannkad
Актуалізовано: 25 квітня 2026
Балет і скульптура. З першого погляду — протилежні світи: один рухливий, інший — назавжди нерухомий. Але обидва взаємодіють із формою, об’ємом і людським тілом — отже, говорять про те ж саме, тільки різними способами.
До Міжнародного дня скульптури ELLE.UA поспілкувався з примою-балериною та очільницею КДФХК Катериною Кухар і скульптором Дмитром Войтовичем про те, як на перетині балету та скульптури зароджуються нові значення, чому класична школа стає свіжою силою українського мистецтва та де знаходити натхнення в часи великої скорботи.
Чи можна говорити, що українське мистецтво сьогодні може задавати нові світові напрямки?
Катерина: Якщо казати відверто, зараз — ще не повністю. Ми живемо в умовах всеосяжного болю, втрат і нестачі фінансів. Головний пріоритет держави — це оборона. Однак водночас українське мистецтво вже має те, чого неможливо отримати штучно — неповторний досвід боротьби, честі та зміни, який знаходить відгук у всьому світі.
Наше завдання зараз — не прагнути відтворювати світові напрямки, а доповнювати міжнародний контекст особистим досвідом. Напрямки з’являються там, де відчувається справжня енергія життя.
Упевнена, що саме з нашого досвіду, який ми зараз переживаємо, згодом виросте новий стандарт, який обов’язково буде почутий у світі.
Дмитро: Прикладом утворення таких напрямків є європейський тур Жанни Кадирової з проєктом «Оригамі олень». Це бетонна скульптура, створена у 2019 році для Покровська на місці демонтованого радянського літака, що колись ніс ядерну зброю. У 2024 році, коли лінія фронту наблизилася до міста, скульптуру евакуювали. У березні 2026 року «Оригамі Олень» поїхав у європейський тур шляхом до 61-ї Венеційської бієнале, де він став центральним об’єктом українського проєкту «Гарантії безпеки».
У чому відмінність між європейським та українським поглядами на форму та зміст у скульптурі? Чи є різниця в освіті наших та європейських митців?
Дмитро: Так чи інакше українська школа копіює європейську, але культурно-історичний фон України часто проявляється у витворах митців. Мені здається, що Європі сьогодні трохи легше, і 10 років тому було легше — із грантами, замовленнями, придбанням робіт на виставках. І це, безумовно, визначає власний підхід до форми та змісту. Та й національна історія дуже сильно впливає на зміст.
Є такий обдарований український митець Андрій Коровач. Якщо ви подивитеся хоча б дві його керамічні роботи, то одразу зрозумієте, що жоден європейський скульптор не зміг би цього зробити, бо це про наші Карпати. Інакше не може бути.
Щодо освіти, то сьогодні ми маємо приклади європейських країн, у яких цілі академії перетворювалися на академії сучасного мистецтва, і абсолютно зникала школа класичного академічного мистецтва, яка могла б бути основою. Її зникнення створює таку ситуацію, що, наприклад, зараз українських художників запрошують працювати в країни Європи, тому що ми ще зберігаємо класичну академічну освіту.
Нас певною мірою рятує те, що «сучасність» у нас ще не розвинулася повністю. Наприклад, українські скульптори Лесь Сидорук і Борис Крилов створюють серію пам’ятників для Литви, де не залишилося жодного класичного скульптора. І таких прикладів багато в Європі, де залишилося дуже мало академічних майстрів.
Тому академічну, класичну школу необхідно берегти й розвивати. У нас є Львівська академія мистецтв, Київська академія мистецтв, академія Бойчука, Косівська й Ужгородська — і в них я бачу перспективу. Хтось може не бачити, але я бачу. Боже, завжди буде потреба в цих мистецтвах.
Сьогодні часто говорять, що академічна школа застаріла. Чи є зараз реальний попит на класичну форму?
Дмитро: Подивіться, скільки коштує вхід до музею Боргезе, до Лувру, до Ватиканського музею. А потім подивіться, скільки коштують квитки до таких галерей сучасного мистецтва, як наш PinchukArtCentre. Вони майже всюди безкоштовні. Я не думаю, що настане час, коли зникнуть люди, у яких не буде відгукуватися ніжна, симфонічна робота у візуальному мистецтві. Тому попит на класичність нікуди не зникне. Я спостерігаю за тим, як скульптори, які працюють із реалістичними формами, мають великий успіх сьогодні у світі. Класична форма підтверджує організованість світобудови як такої.
Наскільки важливо сьогодні митцю мати академічну основу? Чи можливо створювати «велику форму» без неї?
Дмитро: Академічне класичне мистецтво дуже складне. І саме тому з роками воно стає дедалі ексклюзивнішим. Тоді як ринок сучасного постмодерного мистецтва рано чи пізно буде перенасичений. І наше завдання — зберегти класичне мистецтво, щоб виграти цю гру.
Чи є у вас внутрішній конфлікт між «академічністю» та бажанням порушувати правила?
Катерина: Академічність дає основу, а бажання порушувати правила — рух вперед. І, можливо, найцікавіше з’являється саме в точці їхнього зіткнення.
Які тенденції у розвитку мистецтва в Україні ви бачите?
Дмитро: Тенденція в Європі — руйнування або перетворення класичних мистецьких вишів на заклади виключно сучасного мистецтва — призведе до того, що українські художники дедалі масовіше експортуватимуть за кордон не тільки сучасне, а й класичне мистецтво.
Для прикладу, в Італії, наскільки я знаю, залишилася Флорентійська академія. Вона приватна, і навчання там коштує близько 20 тисяч євро на рік. Тоді як у нас можливо навчатися безкоштовно на бюджеті, зокрема й іноземцям. Для українців контракт коштує приблизно тисячу доларів на рік. Тобто тут є і якість, і доступність.
Хоча є проблема болонської системи, яка обмежує кількість годин офіційних занять. Щоб чогось навчитися, треба працювати з 8 ранку до 20:00 вечора. Значне зменшення роботи з натурою — у рисунку, живописі, ліпленні — негативно впливає на якість підготовки митців, якщо так можна сказати.
Катерина: Українська балетна школа має у своїй основі класичну школу й вважається однією з найсильніших. Класична школа — це не обмеження, а свобода. Вона дає тобі інструмент, дисципліну і точність, без яких експеримент стає хаосом. Чим міцніша основа, тим сміливіше ти можеш виходити за її межі — як у класичному балеті, так і в сучасному.
Це як знати граматику мови — тільки тоді ти можеш дозволити собі писати поезію. Балет дуже розвивається: рух стає не просто естетикою, а свідченням. Іноді навіть пауза говорить більше, ніж складна комбінація, і сучасний балет це враховує.
Катерино, що для вас означає сучасний балет — це форма, зміст чи спосіб мислення?
Катерина: Сучасний балет для мене — це насамперед спосіб мислення. Форма може змінюватися, мова руху еволюціонує, але головне — це здатність ставити питання «тут і зараз». Сучасність — це чесність перед часом, у якому ти живеш. І навіть якщо ти працюєш з класичною лексикою, але говориш про сьогоднішній досвід — це вже сучасний балет.
Водночас сучасне мистецтво для мене — це ще й синтез. Це простір, де різні мистецькі напрямки зливаються в єдину мову: рух, музика, світло, сценографія, поезія, мода, навіть тиша. Балет перестає бути ізольованим жанром і стає частиною ширшого художнього висловлювання.
І саме в цьому поєднанні народжується нова чутливість — більш відкрита, багатовимірна та жива.
Яким ви бачите майбутнє українського мистецтва?
Катерина: Мені здається, що це не вибір «або-або». Майбутнє — у поєднанні. У глибокому корінні та сміливому експерименті одночасно. Чим глибше ми розуміємо свої витоки, тим вільніше можемо експериментувати. І навпаки — експеримент допомагає нам по-новому побачити власну традицію.
Водночас ми живемо в унікальний час, коли маємо доступ до світових знань, архівів і мистецьких практик буквально через наші гаджети. І це величезна можливість, яку важливо використовувати свідомо — не для копіювання, а для розвитку власного голосу.
Тому я бачу майбутнє українського мистецтва як дуже живий, динамічний процес, де пам’ять і новаторство не конфліктують, а підсилюють одне одного, а відкритість до світу лише поглиблює нашу ідентичність.
Дмитро: Я думаю, що це — досліди з джерелами. Я дедалі більше бачу саме такі досліди в українських художників: обігрування й переосмислення того, що робили наші попередники, та поєднання цього з історією сьогодення.
Фото: Ростислав Арно
Макіяж: Ольга Слюсар
Зачіска: Тетяна Касай
Плаття: Катерина Сільченко