© Архівне фото
Валентин Ткач
Мешкати й гадати, ніби тобі все відомо, значить втратити дароване.
Так мовив дядько Дезьо
Після свята Благовіщення я надумав відвідати Дезийдерія Васильовича на Перевалі. Оля зробила невеликі частування до Великодня, а я ще з літа мав обов’язок перед дядьком: у мене з’явилася нова книжка «Чернівці — це текст», яку я збирався йому презентувати, але ніяк не вдавалося викроїти час у гори. Теперішні часи такі, що не всіма обставинами ти керуєш.
Мікроавтобусом я дістався до Вижниці без інцидентів, а вже на Перевал, за звичаєм, піднявся пішки. Мої метеорологічні прогнози не справдилися. У горах, на відміну від міста, де вже панувала рання весна, було ще досить прохолодно, навіть відчутно холодно, на відчутне тепло поки що не доводилося сподіватися.
Однак мене виручило те, що йшов я пішки і вгору. Тому мандрівка виявилася навіть приємною.
Дядько Дезьо зустрів мене привітно. Одразу пригостив трав’яним чаєм, потім запропонував кукурудзяну кашу з сиром, а після трапези почав розпитувати про події, про себе відзначивши стримано: «Перезимував, і все».
Я відкрив свого рюкзака, передав гостинці, а потім зі стриманою радістю подарував Дезийдерію Васильовичу книжку.
Дядько був приємно вражений, оскільки про книжку я йому нічого не говорив, навіть як про задум. Я й сам рік тому ще не знав про неї. Все вийшло непередбачувано — можливо, так я ховався від війни?
Він узяв її до рук і почав уважно переглядати.
Я розповідав дядькові про книжку, показував, з яких частин вона складається, окремо звернув його увагу на те, що в ній є й розділ про війну. Разом із тим я пояснив Дезийдерію Васильовичу, що цей розділ не закінчено, у книзі я навмисно залишив порожні сторінки «в лінійку», на яких кожен зможе згодом написати слова нашої Перемоги.
Після цього запитав у дядька: «А якою буде наша Перемога? Що б ви написали на цих чистих сторінках?»
Дезийдерій Васильович зітхнув, але по тому, що він відповів відразу, я зрозумів, що дядько вже думав про це.
«Після Перемоги на всіх нас очікує велике випробування, не менше, ніж зараз. З війни люди вийдуть різними, кожного вона змінила, кожен пройшов свій шлях: хтось трагічний, героїчний, а хтось звичайний, обмежений чи навіть ганебний. Війна розкидала людей: хтось був добровольцем, волонтером, а хтось переховувався або втік. Чимало людей вимушено покинули країну. У всіх буде своя війна, своє ушкодження, і не тільки на тілі, а й у голові, у душі», — Дядько зупинився і зітхнув. Завершуючи перелік, він додав: «З усім цим доведеться починати жити».
Тут вже в мене вирвалося: «Але як? Хтось був на фронті в окопах, а хтось весь час у тилу, за кордоном чи просто переховувався…»
«То ти ще не все згадав, — зупинив мене дядько. — Істина війни в кожного своя, і з цим доведеться жити. І потрібно буде вижити».
Я вже не перебивав Дезийдерія Васильовича, а замовк.
«Не жаль і не вибачення тут буде головне, щоб порозумітися. Важко повірити, що в душі у кожного з’явиться щире розкаяння. Я кажу про кожного, бо у всіх нас залишиться борг перед полеглими героями та безневинними жертвами цієї війни. Він вже назавжди.
Я веду розмову про те, що кожен повинен буде сприйняти те, що є. Не виправдати, а сприйняти. Сприйняти заради майбутнього».
Я зітхнув, а дядько, помітивши моє нерозуміння того, що він сказав, раптом промовив:
«Я розповім тобі одну історію, яку колись дуже давно високо в горах розповів мені старий Мольфар.
Людство на землі існує вже дуже давно. Якось воно досягло такого прогресу, що винайшло ліки від усіх хвороб, які дарували безсмертя. Але то були дуже рідкісні ліки, тож постало питання, кому їх давати, а кому — ні. Так людство стало на край своєї загибелі, оскільки почалася гризня, сварки, війни».
Вражений такою картиною, я навіть перебив дядька: «Але ж ми живі. Тож людство тоді не загинуло».
Дезийдерій Васильович ніби й не помітив мого зауваження і продовжив: «Та люди тоді не загинули, бо були такі, хто прийняв долю смерті. Це вберегло людство від самознищення».
Поки я намагався осягнути слова дядька, він додав: «Майбутнє потрібно вміти сприйняти».
«А як же зрадники?» — вихопилося в мене, і я зніяковів, оскільки знову перебив дядька.
Дезийдерій Васильович, ніби втомлено, миттєво мені сказав: «Ти питаєш у мене про те, що має робити влада, а я веду з тобою розмову про людей. Кожен повинен робити свою справу».
Дядько закрив книжку, яку весь цей час тримав у руках, і посміхнувся: «Ти виконав хорошу роботу. Але буде хтось, хто скаже: «Навіщо ти витрачав час? Краще б допоміг фронту».
Я сам собі вже ставив це й подібні питання, мав на нього відповідь, яка заспокоювала моє сумління. Принаймні весь цей час, поки працював над книгою, я не створював ні для кого клопотів. Тому зауваження дядька сприйняв без особливого емоційного відгуку. Він це помітив, полегшено, як мені здалося, посміхнувся й повів далі: «Той, хто зробить тобі такий докір, буде правий. Але безвинним будеш і ти. У кожного буде своя істина. Ось із цим і доведеться жити. А це означає одне — прийняти майбутнє заради майбутнього. Щоб воно було».
Дядько замовк, а я зрозумів, що він дав відповідь на моє запитання, мені лише потрібно буде її переосмислити.
День хилився до вечора. Настав час мені повертатися до міста.
Ми говорили з Дезийдерієм Васильовичем про весну, Перевал, війну.
Потім мовчки сиділи на колоді. Нарешті я підвівся.
Прощаючись, дядько Дезьо обійняв мене і зітхнув: «Війна зачіпає всіх. І буде Перемога. Але це ілюзія, що війна має кінець. З війни не повертаються. Та жити потрібно далі, а це означає — прийняти майбутнє заради майбутнього, образ якого потрібно буде обов’язково створити. Без такого образу, спільного для всіх, не вийде нічого. Хоча б тому, що без нього немає справжньої школи. Щось повинно тримати людей разом, щоб рухатися разом уперед, а не постійно озиратися. Не відчиняй занадто часто двері в минуле. Там нічого не змінилося. Твори майбутнє».
Я спускався Перевалом у долину й згадував розмову з дядьком Дезьом. Навкруги після сонячного дня починала даватися взнаки весна. Та з голови в мене не виходила розповідь Мольфара, яку розповів мені Дезийдерій Васильович. Безліч питань товклися в голові: «Невже є такі ліки, які дарують безсмертя?», «Який же це нині вік цивілізації людей?», «Це ж учені ще й досі не знають, звідки з’явилася цивілізація шумерів із її фантастичним на ті часи рівнем науки та писемності, і чи не є вони тими людьми, які прийняли долю смерті, що врятувало людство?», «Хіба не про це йдеться в «Епосі про Гільгамеша»?»
Згадка про «Епос» розбурхала мої думки остаточно. Я відразу згадав, що епіграфом до своєї книжки взяв слова, які повторюються рефреном на початку й наприкінці тієї давньої історії: «Підіймися і пройди по стінах Урука».
Історія повертається до своїх витоків — нагадує автор «Епосу про Гільгамеша». Але вона ніколи не повторюється.
Невже після Перемоги на нас чекає нове випробування: ми всі повернемось у стан прийняття екзистенційного вибору, щоб урятувати вже свою подальшу долю, як це було не раз в історії інших народів?
Можливо, й так, але до здійснення такого вибору ми повинні чітко сформувати собі спільну мету й не боятися помилок. Сміливо йти в майбутнє.
І я згадую слова дядька Дезя: «Краса твого життя вишита канвою твоїх невдач».
Саме підійшла маршрутка на Чернівці.
Я сів біля вікна. Біля дороги за окопом стояв знайомий мені з давніх-давен дід у темно-сірому плащі, який на довгій мотузці тримав корову. Мене це здивувало, оскільки трави ще немає, отже, й випасати корову немає сенсу. А може, цей дід тут зараз зовсім не про це, а про те, що в житті є вічні сюжети, дія яких повертається, але ніколи не повторюється?