© EPA/ADAM VAUGHAN
Софія Росовецька
На платформі потокового відео Netflix відбулась прем’єра стрічки «Гострі картузи: Безсмертний», яка стала повноформатним завершенням знакового, без сумніву, британського телесеріалу «Гострі картузи».
Оповідь про злочинне угрупування Шелбі, що базується на історії справжніх угруповань, які діяли в Бірмінгемі наприкінці XIX століття (у телесеріалі — між двома світовими війнами ХХ століття), тривала шість сезонів у 2013–2022 роках.
Розповідаємо про позитивні аспекти заключного етапу історії харизматичного гангстера у виконанні володаря «Оскара» Кілліана Мерфі, про те, що не зовсім вдалося, чому ця стрічка стала одним із найкращих повнометражних продовжень телесеріалів і яким чином її творці переробили минуле.
Вдало зіставивши кінцівку цієї історії з початком телесеріалу, який стартує після Першої світової війни, «Безсмертний» переносить нас у саму гущу Другої світової.
1940 рік, Бірмінгем страждає від жорстоких бомбардувань Люфтваффе. Колишній лідер угрупування «Гострі картузи» Томас Шелбі (Кілліана Мерфі майстерно зістарили в кадрі) відійшов від протизаконних справ. Він живе відокремлено, мучиться від ПТСР, розмовляє з привидами минулого і пише мемуари. Тим часом угрупуванням керує його незаконний син Дюк у чудовому, як завжди, виконанні Баррі Кеогана. На відміну від батька, у Дюка немає ані стримуючих факторів, ані принципів, тому заради великих грошей він погоджується на співпрацю з нацистами.
Нацистський агент у виконанні Тіма Рота має намір наповнити Велику Британію мільйонами підроблених фунтів стерлінгів, видрукуваних у концтаборах, щоб повністю зруйнувати британську економіку. (Мається на увазі реальна афера, що увійшла в історію як операція «Бернгард», названа на честь її очільника штурмбанфюрера СС Бернгарда Крюгера.)
Чому ми хочемо, щоб вони вижили? Антропологія нашої любові до покидьків
Звісно, нацистів може зупинити тільки кримінальний бос на відпочинку, отже герой Кілліана Мерфі знову вдягає свій відомий костюм-трійку, кепку з лезом і збирає старих відданих товаришів. У результаті вийшов епічний нуар на тлі великої війни, в якому рушійною силою стала класична шекспірівська драма про конфлікт батьків і дітей.
Величний фінал, який відбувається вночі в доках Ліверпуля, неймовірно захопливий і до кінця тримає в напрузі, а тема спокутування Томасом Шелбі своїх гріхів по-справжньому зворушує.
А як щодо історичної правдивості?
Як і завжди, творець телесеріалу Стівен Найт майстерно вплітає в історію родини Шелбі реальні історичні події. Причому з перших кадрів, коли ми бачимо Бірмінгемський бліц — жорстоке бомбардування заводу Birmingham Small Arms 19 листопада 1940 року, внаслідок якого загинуло 53 працівниці нічної зміни.
Також на початку стрічки показано, як єврейські в’язні в смугастих робах друкують у таборі Заксенгаузен фальшиві фунти стерлінгів. Відомо, що підробка була найвищої якості, а от щодо обсягів готівки історики мають різні думки в діапазоні від 130 до 300 млн.
Утім, головний антагоніст стрічки Джон Беккет у виконанні Тіма Рота — колишній депутат від Лейбористської партії та співзасновник Британського союзу фашистів, у листопаді 1940 року ніяк не міг вільно ходити Бірмінгемом, вбивати людей та організувати надскладну економічну диверсію. Відповідно до воєнного стану, влада заарештувала всіх відомих прихильників нацистів, включно з головою союзу Освальдом Мослі. Тому реальний Беккет сидів у цей час за ґратами у в’язниці Брікстон.
Вона врятувала тисячі дітей і програла системі. Тепер Польща повертає борг лікарці, яку за життя називала «божевільною»
Його син і біограф журналіст Френсіс Беккет написав після виходу стрічки розгромну колонку в газеті The Guardian. За його словами, у реального Беккета ніколи не було ані інтелекту, ані можливостей організувати аферу такого масштабу. Насправді операцію «Бернгард» придумав групенфюрер СС Артур Небе — одна з ключових і найбільш суперечливих постатей у каральному апараті Третього рейху, який очолював на той час кримінальну поліцію Рейху.
З одного боку, 1941 року він керував масовими розстрілами мирного радянського населення (на його совісті до 45 тисяч страчених жителів Білорусі та Смоленщини) і вважається одним із винахідників газенвагена. А з іншого — попри свою роль у Голокості, Небе тривалий час підтримував зв’язки з антигітлерівським підпіллям і в березні 1945 року був страчений після невдалого замаху на Гітлера.
Крім того, реальна нацистська програма «Бернгард» почалась тільки 1942 року. І, звісно, дрібні британські гангстери не мали до неї жодного стосунку — німці планували скидати гроші з літаків над Британією або відмивати їх через агентів у нейтральних країнах.
Істина про «Картузи»
Та й саме угрупування «Гострих картузів» на момент дії стрічки от уже понад 20 років не існувало в реальності. Вони зникли з вулиць ще до початку Першої світової війни, розчинившись у більших італійських та єврейських угрупованнях.
Однак історики називають реальний прототип Томаса Шелбі — людину на ім’я Томас Гілберт. Він вважався одним із найвпливовіших лідерів «Картузів», але, на відміну від екранного Томмі, ніколи не володів легальними заводами і тим більше не був членом парламенту.
У телесеріалі ми бачимо дорослих стильних чоловіків, які оперують мільйонами і спілкуються з реальними історичними постатями рівня Вінстона Черчилля. У реальності «Гострі картузи» були здебільшого підлітками та молодими чоловіками віком від 12 до 30 років. Вони походили з глибокої бідності, а кримінальний профіль угруповання був куди скромнішим: вуличні бійки, рекет, незаконні ставки, пограбування будинків і навіть крадіжки велосипедів.
До речі, цікава ілюстрація тези про те, що життя наслідує мистецтво. У документальній стрічці Netflix про створення «Гострих картузів» ідеться про те, що британські бандити міжвоєнного періоду у своїй манері одягатися та поводитися запозичували стиль гангстерів з голлівудських фільмів. Зокрема образ Пола Муні з класичного «Обличчя зі шрамом» 1932 року (прототипом головного героя став легендарний Аль Капоне). Слово blinder на тогочасному сленгу означало людину, яка модно та охайно одягається.
Отже бритвені леза, вшиті в козирки кепок, — ще один міф, створений Стівеном Найтом. Авторитетний бірмінгемський історик Карл Чінн, чий прадід був реальним членом угруповання, стверджував, що у 1890-х роках безпечні леза були великою розкішшю для бідних вуличних хуліганів.
Осягнути недосяжне
Це не єдині зауваження до стрічки. Проблема в тому, що хронометраж 112 хвилин — це замало для завершення історії такого масштабу. Щоб закрити всі сюжетні лінії, Стівен Найт втиснув забагато подій у двогодинну стрічку, через що сюжет місцями здається зім’ятим і перенасиченим подіями. Коли багато років вибудовуєш складні розгалужені сюжети, завжди є ризик зруйнувати у фіналі те, що бездоганно працювало в багатосерійному форматі.
Утім, на тлі двох інших повнометражних фіналів знакових кримінальних шоу — «Ель Каміно» (2019), що завершував історію Джессі Пінкмана з телесеріалу «Пуститися берега», та «Безліч святих Ньюарка» (2021), який став приквелом до «Клану Сопрано», «Безсмертний» безперечно вийшов значно більш цілісним і шанобливим до первинної історії. Не кажучи вже про знімальний розмах, костюми, декорації та велику видовищність.
Усі три проєкти намагалися перенести магію культового телешоу на екран, але пішли абсолютно різними шляхами. «Ель Каміно» був присвячений лише одному персонажу всесвіту «Пуститися берега», його травмі та втечі, — жодних зайвих сюжетних ліній. Але візуально стрічка виглядала просто як подвоєний трохи дорожчий епізод телесеріалу.
«Безліч святих Ньюарка» не піднявся вище рівня кримінальної драми середнього рівня. До того ж автори пішли слизьким шляхом ностальгії, постійно підморгуючи глядачеві «пасхалочками» з телесеріалу, зокрема знайомими репліками персонажів без особливого сенсу, чим руйнували усталену міфологію «Клану Сопрано».
На цьому тлі «Безсмертний» візуально виглядає значно масштабнішим, дорожчим і видовищнішим за своїх конкурентів, хоча й страждає від перенасиченості. За своєю грандіозністю стрічка Стівена Найта майже наблизилась до епілогу телесеріалу «Абатство Даунтон».
Нагадаємо, що його творець Джуліан Феллоуз вирішив не обмежуватися одним фінальним повним метром, а перетворив епілог свого телесеріалу на трилогію: «Абатство Даунтон» (2019), «Абатство Даунтон: Нова ера» (2022) та «Абатство Даунтон: Гранд-фінал» (2025). Шанувальники телесеріалу ще тричі змогли повернутися в улюблені інтер’єри, насолодитися британським чаюванням і гідно провести аристократичну епоху, що минає.