Нова версія Бальзака, розповідь про авантюри юної українки, дивовижний роман–переможець “Книги року BBC – 2025”: спеціально для Vogue Ukraine романістка й публіцистка Анастасія Левкова вибирає книги, котрі підходять цій порі року.
Реклама.
"Летиція Кур’ята і всі її уявні кавалери, яким вона збрехала про свого тата", Віра Курико
Обдарована журналістка, головна редакторка видавничого дому та направду незвичайна молода особа, з якою могли б статися всі ці випадки, створила свій дебютний роман.
Якщо не знати час видання цього твору й відкрити його навмання, може видатися, що це роман із 90-х – хаотичні любовні пригоди, різні ліжка й нескінченні балачки. Перегортаєш на іншу сторінку – і усвідомлюєш: це твір про сім’ю, поза певним часом, про те, як протягом усього життя ми тягнемо за собою шафи зі скелетами власних батьків і предків – а якщо хтось із них ще й божевільний? Перегортаєш знову – і сумнівів не залишається: час наш, воєнний. І цей твір – не про чоловіків, які виникають на шляху, а про того, хто цей шлях розпочав, – про батька.
Батько – військовий ще з часів АТО, отже, цей роман і про війну. Разом з тим, він не травмує описами атак, знущань чи полону. Подібне письмо про війну, напевно, і єдино можливе нині – щоб не ретравмувати: велика частина ситуацій зумовлена війною, але саме воювання тут лише окреслено рисками, деталями, згадками. Те, що дія відбувається на Чернігівщині (частково – в Ужгороді), не є визначальним: ця книга існує поза простором і часом.
Тут багато іронії й делікатної самоіронії, влучні діалоги й сміх – попри драму. Це робить роман легким – його можна здолати за вихідні. І водночас він багатогранний: біблійні образи (старозавітні, апокрифічні), власна інтерпретація Гомерової “Одіссеї”, переплетена з історією батька, алюзії на міфи та всесвітні шедеври. У цих моментах текст ніби затягує – і стає зрозуміло, що збагнути його до кінця з першого прочитання неможливо: він розкривається в перечитуваннях і бесідах.
"Лабораторія"
"Мій прапор запісяв котик", Лєна Лягушонкова
Дівчина росте в луганському смт наприкінці 80–90-х. Стає старшою у двотисячних, вступає до університету в Луганську. Мати народила її пізно (у тридцять два), отже, постійно знаходить у дочки якісь недуги й водить до знахарів і психіатрів. Батько губить її в людному місці – ймовірно, щоб більше не мати потреби піклуватися про доньку. Дід – єврей-серцеїд. Баба – перебувала в психіатричній лікарні. Сусідка носить по всьому місту відра з лайном, і це – частина її заробітку.
На відміну від попередньої, ця розповідь не іронічна, а саркастична. Сарказм – у кожному реченні, чорний гумор – через сторінку, неполіткоректність – як авторський прийом, цілком виправданий у такому стилі. “Мій прапор…” міг би бути стендап-історією, якби не такий обсяг. Авторка – драматургиня, чиї п’єси одержують премії, їх ставлять в Україні, Польщі, Німеччині; зрештою, цей роман теж виник на основі п’єси.
Ця книжка фактично безсюжетна (окрім містичних переказів з вуст випадкових знайомих): тут оповідь розгортається за часом дорослішання героїні. І на певному етапі сарказм уже набридає; у розповіді про молодість дідуся читач починає плутатися, хто кому хто, а попереду – ще триста сторінок. Втім, далі читати заохочує надія побачити в описах людей і місць причини того, до чого наша країна, а точніше, окремі її регіони, дійшли у 2014 році. Адже, як у Бальзака, тут особисте відбувається на тлі суспільного або ж відразу ним і є. Політичні (й воєнні) мотиви тут простягнуті тонкою, ненав’язливою ниткою. Наприклад, у згадках про те, що в певній лікарні у 2015 році розмістився батальйон “Торнадо”. Чи коли героїню-підлітка питають, ким вона буде, коли виросте, і вона відповідає, що поїде в Чечню різати голови федералам. Чи коли вона дивиться у Венеції на російських дітей і уявляє, як вони виплачуватимуть репарації.
Втім, надія знайти причини тут – пастка. Вони не тут. Щоб їх знайти, слід читати книжки про Росію, а не про Україну: хіба таке, як на нашому сході чи півдні, не могло статися будь-де? Попри те, що книжка про Луганщину і хронотоп тут важливий, численні відгуки свідчать: чимало читачок упізнали в ній своє дитинство, свою ненависть і свій край, його норми та звичаї тих часів. А отже, цей твір – про генерацію. Мабуть, тому вона й отримала премію “Книга року BBC 2025”.
"Урбіно"
"Радіо Афродіта", Олег Криштопа
Про війну найкраще писати після війни. Олег Криштопа – журналіст, романіст і телеведучий, автор декількох передач, зокрема “Історія для дорослих”, – саме це й робить. Він не винен, що за той час, поки тривав його дослідницький процес, розпочалася інша війна.
Багато років Криштопа досліджував буття Альберта Газенбрукса – бельгійця, який служив в УПА радистом і трьома мовами – англійською, німецькою та французькою – розповідав світові про змагання українців проти нацистського й комуністичного режимів. Що привело його в Україну? Чому він приєднався до підпільної армії, котра воювала і проти німців, і проти росіян? Чи було тут кохання? Кого згадував, кутаючись у кожух у холодній криївці? Як опинився в ГУЛАГу і що допомогло йому вистояти? Відповіді Криштопа знаходить у документах, бесідах з онуками Газенбрукса, свідченнях сучасників і його спогадах – тих, що частково збереглися, попри те, що вдова їх спалила.
До радіомережі були залучені й інші люди, зокрема жінки – навіть ті, котрі в ці складні часи народжували дітей. Про цих людей і загалом про УПА йдеться в книжці, написаній у захопливому репортажному стилі. Вона створює чіткі образи – хочеться доповнювати їх деталями, фотографіями, історіями, шукати більше. Та про багатьох із цих людей інформації у відкритому доступі немає – і це лише підсилює цінність роботи автора.
Водночас це не лише історія. Криштопа вільно оперує з жанром: поруч із минулим постає сьогодення. У тексті з’являються фрагменти його власного досвіду – епізоди теперішньої війни: вибух неподалік від оселі, розмова з чеченським командиром батальйону, що воює на українському боці, відвідини до табору для російських військовополонених.
Усе це – одна нитка: УПА – лише один її відрізок, а нинішня боротьба проти Росії – інший. Цьогоріч у березні “Радіо Афродіта” принесла автору Шевченківську премію.
"Вавилонська бібліотека", 2025
"Подвійне життя", Ален Клод Зульцер
Едмон і Жуль Гонкури — французькі письменники ХІХ сторіччя, однолітки Флобера. Найбільш престижна французька літературна відзнака — Гонкурівська: її заснували вже після кончини братів, відповідно до заповіту одного з них.
Швейцарський німецькомовний автор Ален Клод Зульцер написав роман про братів. Точніше — про братів, відомих митців, і їхню хатню працівницю Розу, котра могла б залишитися зовсім невідомою, а проте…
Що побачить читач у цьому романі? Замкнений світ братів, майже подружжя, зосередженого одне на одному й на писанині. Детально прописану хворобу Жуля — сифіліс, що призвів до втрати мовлення, а згодом і розуму. Приховане життя служниці — непримітної, але незамінної: зґвалтування в молодості, тиха віддана робота, алкоголізм, закоханість, дитина від емоційно недоступного чоловіка й коротке відчуття щастя, за яким — крах.
Зульцер — швейцарський романіст, але перекладає з французької, ця культура йому близька. Як і в багатьох французьких текстах, він розкриває інтимне життя — залежне і від соціального тла, і від внутрішніх пристрастей та прогалин душі. Бальзак, Золя, Флобер, самі Гонкури, пізніше — Саган — усі писали про це. Із сучасних авторів — Мюріель Барбері, Давид Фоенкінос. У змалюванні суспільного буття український читач знайде в Зульцера щось дуже близьке — лаконічно поданий початок Першої світової: переїзди з верхніх поверхів на нижні, втечі від бомбардувань, пошук їжі.
Письмо Зульцера нерівне: розділи про служницю плавніші, стилістично витонченіші й захопливіші. Натомість частини про митців дещо натягнуті — досвідчений читач помітить шви. Втім, смерть Рози й викриття її іншого життя подано надто прямолінійно й стисло, без належної емоційної глибини. Натомість опис останніх місяців Жуля — точніше, відчуттів Едмона, який поступово й болісно втрачає найближчу людину, — справді сильний. Можливо, тому, що написаний на основі його щоденника?
Ця книжка спонукає звернутися до самих Гонкурів: їхнього щоденника, який за життя Жуля вели разом, і їхньої художньої прози. Адже історія Рози — жінки, котра насправді працювала в братів, — також побудована за мотивами одного з їхніх романів, найскандальнішого.
"Лабораторія"
"Лілея долини. Турський священник", Оноре де Бальзак
Сучасність може викликати бажання поринути у минуле – але не те неспокійне, що призвело до сьогодення, а віддалене і в часі, і в просторі. Ескапізм через літературу – мабуть, найкраща його форма.
Звернімося, отже, до закордонної класики. Два романи Бальзака в одній книжці – “Лілея долини” і “Турський священник” – це вишукане письмо про людські муки та пристрасті, ті, котрі не змінюються століттями. Байдужі, скупі батьки й самотня дитина, котра зростає серед чужих людей. Становлення. Закоханість. Неможливість бути разом через шлюб обраниці. Вибір не на користь почуттів, а обов’язку. Страждання героя й героїні. Трагічний фінал. Усе це – на тлі соціальних ієрархій того часу.
“Лілея долини” мала широкий спектр оцінок – від нищівної критики до захоплення. Бальзак запевняв, що це не автобіографічний роман, втім якщо знати його життя змалечку, можна зрозуміти: у цьому твердженні він частково лукавив.
Це ж видання містить ще один твір – повість про духовницьке середовище французької провінції початку ХІХ століття, де болі та прагнення героїв розгортаються переважно довкола майна. Когось це може дратувати, когось – навпаки, захоплювати: неквапливість письма, розлогі пейзажі та інтер’єри, розгорнуті портрети в куртуазному стилі. Хтось зітхне: тепер так не пишуть. Та й не розмовляють, як у цих діалогах. Відрада в тому, що це все ще можна читати.
Бонус книжки – переклад видатного Анатоля Перепаді. Якщо хочете насолодитися багатою, вишуканою українською – вам сюди. Якщо хочете поповнити словниковий запас – теж. Кожна сторінка рясніє лексичними перлинами.
"Лабораторія"