Сьогодні, 19 березня, великій поетесі Ліні Костенко виповнюється 96 років. У день народження мисткині, яка вже багато десятиліть надихає генерації українців своїм точним і міцним поетичним словом, згадуємо її зворушливі поезії про любов.
“Ми формувалися на її творах — та творах її однодумців, або, навпаки, ідейних чи літературних супротивників. Наше сприйняття поезії значною мірою сформоване або завдяки їй — або врозріз”, — так говорить про Ліну Василівну Костенко прозаїк Сергій Жадан. Навряд чи можна висловитися про знамениту українську письменницю більш влучно, ніж це зробив Жадан, адже по суті Ліна Костенко — символ та втілення української поезії другої половини ХХ століття, найвідоміше її прізвище, яке знає кожен українець в кожному куточку нашої держави.
Реклама.
Ліна Костенко з’явилася на світ у Ржищеві, що на Київщині, у сім’ї викладачів. Вона — поетеса-шістдесятниця, лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка, активна діячка дисидентського руху, авторка ліричних збірок "Вітрила” (1958), “Мандрівки серця” (1961), “Над берегами вічної ріки” (1977), “Неповторність” (1980), “Сад нетанучих скульптур” (1987), поеми “Берестечко” та історичного роману “Маруся Чурай”.
Її влучна, чутлива, витончена лірика — знак незламності українського народу, а також — дуже популярні рядки, які часто відтворюють сучасні музиканти, декламують актори і які розповсюджуються на цитати в соціальних мережах. Далі публікуємо найзнаменитіші вірші Ліни Костенко про любов, до яких хочеться повертатися знову і знову.
…
Очима ти промовив: люблю.
Душа тримала свій важкий іспит.
Неначе тихий перелив гірського скла,
невимовлене залишилось невимовним.
Життя плило, обминуло той перон.
гриміла тиша гучномовцем станційним.
Чимало слів списано пером.
Невимовлене залишилось невимовним.
Світало вночі, смеркало вдень.
Не раз колихнула доля шальками.
Слова як сонце виростали в мені.
Невимовлене залишилось невимовним.
…
Зупини мене одумайся і знай
таке кохання трапляється раз в віки
воно ж промчить над поламаним життям
за ним же будуть гнатись обрії
воно ж розірве нам тишу до струни
воно ж слова попалить вустами
зупини мене зупинись і отямся
ще поки вмію думати востаннє
ще поки вмію та вже не вмію
настала черга й для моєї зірки
чи біля тебе душу заморожу
чи біля тебе полум'ям згорю
…
Жахливі слова, коли вони мовчать,
коли вони раптово зачаїлись,
коли не відаєш, з чого їх почати,
бо всі слова вже кимось були сказані.
Хтось ними ридав, мучився, страждав,
з них починав і ними ж і закінчив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх мусиш вимовити вперше!
Все повторювалось: і врода, й потворність.
Усе було: асфальти і бур’яни.
Поезія — це завжди унікальність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
…
Моя любов! Я перед тобою.
Прийми мене в свої чарівні сни.
Тільки не зроби покірною рабинею,
не обмани і крил не обітни!
Не дай, щоб світ зійшовся клином,
і не покажи у сні, для чого я існую.
Подаруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця давню булаву.
Не дозволь мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на перешкоди шляхів,
бо кістки перевернуться в гробницях
гірких і гордих пращурів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові темнів їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що зробиш,— лише до воріт.
А там, а там… Нещадний клекіт битви
і брязкіт шабель до третьої весни…
Моя любов! Я перед тобою.
Прийми мене в свої чарівні сни.
…
Так мовчиш, що заслухатись можна,
зануритись в ніжній тиші.
І якби не було тривожно,
то чарівно було б мені.
Я не знаю, чи ти гарний,
і чи ти на світі єдиний.
Ти для мене — наче справжнє чудо,
яке виникло без причин.
Але в серці — застереження,
і зривається слово: “Піди”
Запізно зустрілися наші дороги.
є на них уже чужі сліди.
Вірю в серце твоє і волю,
вірю в щирість очей твоїх.
Знаю: ти б не спіткнувся ніколи
об каміння моїх доріг.