Поділитися
На урочистій події “Оскар – 2026” Кейт Гоулі отримала відзнаку у категорії “Найкраща робота художника по костюмах” за її внесок у драму Ґільєрмо дель Торо “Франкенштайн”. Розповідаємо про процес створення витончених готичних нарядів для кінострічки.
Видатна художниця по костюмах Кейт Гоулі — відома особистість у світі формування образів для резонансних кінохітів. За останні два десятиліття вона брала участь у великій кількості відомих проєктів, серед яких “Тихоокеанський рубіж” Ґільєрмо дель Торо та “Загін самогубців” Девіда Еєра, створила багато витончених історичних драм, зокрема чудовий “Багряний пік” того ж дель Торо та серіал “Володар кілець: Персні влади” Хуана Антоніо Байони, за який її висунули на “Еммі”. Цього разу вона знову працювала зі своїм улюбленим мексиканським кінорежисером, щоб реалізувати свій найбільш сміливий та вражаючий задум – “Франкенштайн”, нове бачення готичної класики Мері Шеллі.
У цій кінокартині Гоулі робить майже неможливе: вона вдягає нерозсудливого вченого Віктора Франкенштайна, роль якого виконує Оскар Айзек, у розкішні оксамитові вбрання та прикраси, що захоплюють дух. Мія Ґот, яка грає Елізабет — об’єкт його кохання — з’являється у шовкових бальних сукнях з візерунком-схемою сонячної системи; вишуканих яскравих накидках; аксесуарах для волосся з пір’я, які нагадують ореол; віялах, обрамлених тюлем; коштовних архівних прикрасах Tiffany & Co.; і постає у багатошаровій і майже невагомій весільній сукні. Але жоден з образів не відволікає від основного — величної історії про мрійника, який бере на себе роль Творця і цим самим наражає себе на загибель. Навпаки — роботи Гоулі тільки більше заглиблюють у захопливий світ дель Торо.
Реклама.
Видається, що номінація на "Оскар" для Гоулі була передбачуваною, а нагорода — цілком заслуженою, попри жорстку конкуренцію: серед претендентів — переможець минулого року Пол Тейзуелл ("Wicked: Зла чарівниця. Частина 2"), Рут Е. Картер ("Грішники"), Малгося Турзанська ("Гемнет") та Міяко Белліцці ("Марті Супрім. Геній комбінацій").
У процесі створення "Франкенштайна" взаємодія режисера та художниці по костюмах була дуже тісною. У творчості дель Торо помітний вплив фільмів жахів британської кіностудії Hammer і робіт італійського кінорежисера Маріо Бави — усіх тих чудових натяків на 1960-ті, яскравих і емоційних. Існують наскрізні мотиви, які простежуються у багатьох його фільмах, — "Лабіринт Фавна", "Хребет диявола" та інші, — і в кожній новій історії він ніби переосмислює їх по-новому. Коли він познайомився з Кейт Гоулі, то оцінював не її ескізи чи доробки, а її книжкову шафу. Там були альбоми фотографа Джоела-Пітера Віткіна, художників Караваджо та Гої. І він сказав: "Ми зможемо працювати разом". Спільне візуальне бачення — це те, що відіграло ключову роль.
У своїх кінофільмах дель Торо звертає особливу увагу на кольори, — він хотів, щоб сцени юності Віктора були червоні, чорні та білі. Але кольорова гама теж змінюється. Спочатку глядач бачить світ криги й снігу — білий, кремовий, блакитний. "Білий колір ми сприймали як символ смерті, — згадує Гоулі. — Ми не використовували чорний — лише фіолетові, зелені та блакитні шари, щоб отримати глибокі, насичені відтінки. Постійно шукали потрібний тон, думаючи, наскільки далеко можемо зайти в кожній сцені".
Гоулі розповідає про непередбачені труднощі у своїй роботі. Одного разу дель Торо та оператор Дан Лаустсен вирішили, що зніматимуть епізоди тільки при світлі свічок. "Нам потрібно було створити інтенсивні кольори, а слабке освітлення їх просто знебарвлювало, — згадує новозеландська художниця по костюмах. — Із першою синьою сукнею героїні Мії Ґот ми довго думали — яскравий шовк у кадрі виглядав блякло. А потім ми додали шари тканини з відтінками сірого — і в кадрі це виглядало чудово".
Іноді Ґільєрмо казав: "Кейт, ще масштабніше, ще більше!" Тоді вона для посилення драматичного ефекту додавала у сцену вуалі. Але режисер не зупинявся: "Я хочу розкішні криноліни!" Це виглядало вражаюче, хоч і створювало проблеми: декораторам довелося збільшувати розмір дверей, щоб Мія Ґот могла проходити. Костюмери боялися, що обсяг вбрання затьмарить акторку, але ні — у кадрі вона була неперевершеною.
В інших випадках, навпаки, потрібно було зменшити розмах, щоб акцентувати увагу на деталях — і тут дуже допомагала палітра. Наприклад, у Гарландера (покровителя Віктора, якого грає Крістоф Вальц) є характерні йому кольори. А ось в Елізабет вона постійно змінюється — це перетворення. Її кольори віддзеркалюють інших персонажів. Через погляд Віктора вона спочатку постає майже як ангел. Потім її одяг повторює червоний колір труни Клер — матері Віктора — зі сцени поховання. Вона ніби зникає, перетворюючись на спогад про всіх жінок. "Моя задача як художниці по костюмах — служити режисерові та тексту, — підсумовує Гоулі. — А тут у мене було два тексти — сценарій і роман — і обидва глибоко емоційні. Ми всі плакали. Ґільєрмо жартує, що я завжди плачу".
Історія, розказана у "Франкенштайні", дійсно зворушує до сліз. У ній є сильне відчуття самотності: холод, покручені дерева, меланхолія, та Створіння (істота, створена за подобою людини, лікарем Віктором Франкенштайном), яке народжується з різних частин тіл інших людей та їхніх спогадів. "Це свого роду класичний дивовижний сон, – пояснює Гоулі. – Ми надихалися Караваджо, Каспаром Давидом Фрідріхом — прагнули передати відчуття пам’яті, смутку, природи, що пронизує все. Це було дуже важливо навіть при виборі матеріалів".
Сукні Елізабет прикрашені дивовижними візерунками. Режисер створив описи для кожного зі своїх персонажів, і в Елізабет він був одним із найдетальніших. Вона, наприклад, обожнює комах і жуків, а ще є момент, коли вона на ринку вибирає книги, серед яких “Природна теологія” Вільяма Пейлі. Ця старовинна книга визначила тему фільму — релігія та загадковість природи. Якщо подивитися на форзаци вікторіанських книг, здається, ніби вони покриті малахітом. "Ми намагалися перенести всі ці деталі у візерунках костюмів, — розповідає Гоулі, — спочатку малювали, а потім наносили на тканину. У нашій майстерні навіть була колекція жуків — для творчого натхнення". Але натяки про вподобання героїні приховані не тільки в орнаментах тканин, а й у колекції коштовностей. Синій жук на намисті Tiffany & Co., який носить Елізабет, — неповторний виріб початку 1900-х.
Акторка Мія Ґот уявляла свою героїню як вільну жінку, що бігає полями, майже як героїня "Буремного перевалу". Але в ній також є інша сила. Зустріч зі Створінням — майже релігійне переживання, адже він — уособлення природи. Тому деякі кадри відсилають до образів Діви Марії та Христа. І ще одна деталь, на яку звертає увагу Кейт Гоулі – Елізабет постійно ніби зникає. Її неможливо затримати — вона муза, за якою невпинно женеться Віктор. Це відчувається у прозорості її тканин і рукавів — вони мають щось неземне, майже примарне. А ще вуалі, які завжди викликають суперечки — адже вони приховують обличчя акторки, — але команда художників підібрала тканини, які дозволяють бачити її обличчя. Вуалі пошили у насичених кольорах — це додавало бажаний приголомшливий ефект.
Один із виразних акцентів в образі головної героїні — пір’яні прикраси для волосся та капелюшки-боннети, — це перегукується з округлими формами в архітектурі, що трапляються у фільмі. Є один жовтий боннет, який Гоулі зробила, надихаючись зображенням Діви Марії. Цей традиційний релігійний образ повторюється і в роботі художниці-постановниці Тамари Деверелл — наприклад, у сцені з Медузою в лабораторії Віктора. "Співпрацювати з Ґільєрмо — це задоволення, — говорить Гоулі. — Кожен на знімальному майданчику підтримує його ідеї та шукає можливості реалізувати у своїй роботі. Пам’ятаю, якось Тамара бігала з відрами зеленого моху, щоб покрити вежу — щоб її колір підсилював зелений відтінок сукні Мії".
Але справжній витвір мистецтва – це весільний наряд головної героїні. "Цей образ був надзвичайно важливим: це наречена Ґільєрмо, а не звичайна вікторіанська наречена, — наголошує Гоулі. — Він мав передавати дух епохи, але водночас — сучасну естетику, якої хотів режисер". Сукня пошита з найтоншого шовку, п’яти шарів органзи й ліфа зі швейцарських стрічок. Стрічки на її руках — це ще й данина поваги класичним фільмам "Франкенштайн" (1931) і "Наречена Франкенштайна" (1935) і алюзія на бинти на тілі Створіння. Силует сукні частково натхненний швейцарсько-німецьким національним одягом, і на ній можна побачити герб сім’ї Франкенштайнів. Але найбільше вражає те, як сукня рухається, коли Мія постійно бігає сходами вгору-вниз. У цьому образі є легка мрійливість 1960-х, підкреслена витонченим макіяжем Джордан Семюел та зачіскою з розпущеним волоссям, яку створила Кліона Ф’юрі.
Зоровим орієнтиром для створення образу Віктора для режисера став Мік Джаггер 1970-х років. "Ми хотіли, щоб коли він заходив до лабораторії, це виглядало так, ніби на сцену виходить рок-зірка, — розповідає Кейт. — Він бунтівник і денді. Походить з аристократичної сім’ї, жив у бідності, а потім розбагатів і почав носити речі з певною зневагою до правил. Це як Френсіс Бекон чи Пікассо — у них одяг для творчості, а не для показу. Він працює з кров’ю, з органікою — і все це залишається на його костюмах. Мій улюблений образ Віктора — халат. Оскару Айзеку він однозначно личить".
