До Дня закоханих Vogue Ukraine ділиться власною підбіркою найкращих кінострічок про любов і близькість: тут і елегантна оповідь про вампірів від Джима Джармуша, і витончений фільм Вонга Карвая, і еротичні “Мрійники” Бернардо Бертолуччі. Любов — це відчуття, прекрасне у своїй різноманітності — як і кіно, що її відображає.
“Виживуть тільки коханці”, 2013, режисер Джим Джармуш
Реклама.
Цей фільм — вишукана рефлексія на тему кохання, творчості та вічності. У серці оповіді — Адам і Єва (неповторні Тільда Свінтон і Том Гіддлстон), два безсмертні кохані, що існують поза часом, спостерігаючи за занепадом світу навколо. Однак вони бережуть свою відданість — до музики, літератури, прогулянок нічними вулицями та одне до одного.
Джармуш створює унікальну кінематографічну магію: нічний Детройт і Танжер мерехтять, наче уламки минулого, а кохання тут сприймається як обряд, як взаємозалежне існування “двох”. І навіть якби цей фільм можна було лише слухати, а не дивитися, він би все одно зачаровував — гіпнотичний саундтрек з гітарними мотивами та глибокою тугою підкреслює відчуття безкінечності, ефемерності буття та ніжного занепаду. Це кіно про любов, що перемагає все, навіть коли світ навкруги руйнується.
Юлія Костецька, видавчиня Vogue Ukraine
"Секретарка", 2002, режисер Стівен Шейнберг
Ця розповідь про прийняття, покору та владу отримала багато нагород на міжнародних кінофорумах, зокрема й "Санденс", а акторка Меггі Джилленгол, яка зіграла в ній головну роль, отримала путівку у велике кіно.
Жанр “Секретарки” охарактеризовано як драмеді: безсумнівно, тут багато іронії та жартів, однак від цього історія не стає менш пронизливою. Головна героїня Лі Голловей, яка виписується з лікарні після відновлення через самоушкодження, закінчує курси швидкого друку та знаходить роботу секретарки в конторі містера Грея. Це ім’я — не відсилання до “50 відтінків сірого”, які з’явилися набагато пізніше, у 2015-му, а апеляція до “сірого” спектру, до якого психіатри та сексологи відносять БДСМ-уподобання.
Містер Грей виявляється перфекціоністом із нахилами домінування, і покірна Лі швидко знаходить заспокоєння в тому, що хтось нарешті бере її життя під контроль. Металева скринька, в якій дівчина зберігає свої гострі леза, щоб ранити власні стегна, та набір для їхньої стерилізації, невдовзі летить з мосту в річку — бо так вирішив містер Грей, а Лі скорилася — і це виявилося для неї справжнім визволенням.
Фільм захоплює тим, як точно і делікатно показує еволюцію головної героїні — коли молода жінка відкриває власні сексуальні вподобання, відповідним чином трансформується її гардероб і постава. Але найбільше в “Секретарці” мене вражає не розкриття теми БДСМ (я взагалі вважаю, що кривдити людей — погана ідея). Найбільше мене заворожило те, як у цій історії висвітлено прийняття — себе і своєї неконвенційної сексуальності, свого партнера таким, яким він є. І готовність йти на жертви заради відносин.
Незважаючи на сцени чоловічої та жіночої мастурбації, селфхарму і покарання, це дуже зворушливе кіно, яке апелює до найкращого у тобі.
Альона Пономаренко, редакторка краси Vogue Ukraine
“Називай мене своїм ім’ям”, 2017, режисер Лука Гуаданьїно
Літо 1983 року. Невелике містечко на півночі Італії, де час уповільнюється. Ранкове світло пробивається крізь дерев’яні жалюзі, у старовинному кам’яному басейні вода завжди трохи тепліша, ніж очікуєш. Обідній стіл заповнений свіжими фруктами й вином, під велосипедними шинами здіймається курява, а сигаретний дим зависає в повітрі довгими вечорами. У цьому спокійному, майже сільському світі живе сімнадцятирічний Еліо — юнак, що проводить літо в богемній садибі зі своєю родиною. Та коли до них приєднується Олівер — харизматичний, самовпевнений студент, який стає асистентом батька Еліо, — ледь помітно змінюється сам перебіг цього літа.
Лука Гуаданьїно не просто розповідає історію кохання — він фіксує його мінливість, красу й біль, що залишається згодом. Тут немає несподіваних сюжетних ходів чи надмірного драматизму — лише природний потік почуттів, що достигають так само, як персики на місцевих деревах. І коли це літо наближається до кінця, у найважливіший момент тишу заповнюють слова батька Еліо. Це одна з найбільш емоційних і мудрих сцен у кінематографі про прийняття й цінність почуттів, якими б швидкоплинними вони не були. А у фіналі, під пісню Visions of Gideon Суф’яна Стівенса, розумієш: деякі з найкращих миттєвостей у житті можуть тривати лише одне літо, але їхній відгомін залишається на все життя.
Марина Шулікіна, редакторка Vogue Ukraine
“Мрійники”, 2003, режисер Бернардо Бертолуччі
Чуттєва Єва Грін у червоному береті та оксамитовій мінісукні, іронічний Луї Гаррель з цигаркою в роті, та наївний американський турист у виконанні Майкла Пітта, який шукає пригод у Парижі: всі, хто хоч раз бачив “Мрійники” Бертолуччі, навряд чи зможуть забути це чуттєве кіно про шістдесяті, юність та інтим.
Події фільму розгортаються в Парижі 1968 року та розповідають про взаємини трьох друзів: американського студента Метью (Майкл Пітт), що прибув до Франції, та молодих парижан, брата та сестри Тео та Ізабель (у виконанні Луї Гарреля та Єви Грін). Трійцю юних і красивих людей затягує у вир студентської революції, проте не менші пристрасті відбуваються і у квартирі Ізабель і Тео, куди вони запрошують Метью. Друзі дивляться кіно, разом приймають ванну, їдять та кохаються, демонструючи, що, коли ти молодий та вільний, немає перешкод у відкритті себе.
“Мрійники” — передостанній фільм на той час 63-річної легенди світового кінематографа Бернардо Бертолуччі, знятий вже після його шедеврів “Конформіст”, “Останнє танго в Парижі”, “Останній імператор”. Бертолуччі створив складне, інтелектуальне, глибоке кіно, в якому розмірковує про історію та революцію, культуру та філософію, проте на перший план у “Мрійниках” виходить надзвичайна чуттєвість та іноді неприхована, відверта еротичність. Саме це поєднання робить фільм одночасно привабливим і широкій аудиторії, і синефілам, які цінують “Мрійники” за те, які питання ставить режисер перед глядачем: розмірковувати про Годара та революцію, спостерігаючи за відверто сексуальними Євою Грін чи Луї Гареллем.
Між іншим, фільм фактично став дебютом у кіно 23-річної на той момент Єви Грін, яку Бертолуччі помітив на сцені одного з паризьких театрів. У “Мрійниках” вона не злякалася відвертих сцен, що одразу закріпило за нею репутацію однієї з найсміливіших акторок свого покоління.
Дарія Слободяник, редакторка відділу культура Vogue Ukraine
"Любовний настрій", 2000, режисер Вонг Карвай
"Любовний настрій" Вонга Карвая з'явився на екранах у 2000 році, коли світ захоплювався ромкомами на зразок "Щоденника Бріджит Джонс" чи "Ноттінг-Гілла", а тут запропонували зовсім інший погляд на те, як можна розповідати про любов. У кадрі ми не бачимо не тільки інтиму, а й навіть обіймів головних героїв, проте відчуваємо глибину їхніх почуттів.
З властивою поетичністю Карвай представляє історію журналіста Чоу Мо Вана (Тоні Люн) і Су Лі Жен (Меггі Чун), які стають сусідами. Обидва одружені, і їхні партнери часто затримуються на роботі. Чоу і Су часто сумують на самоті у своїх кімнатах і починають спілкуватися. Незабаром між ними виникає дружба, а потім і більш інтимні почуття. Окрема насолода фільму — його візуальна складова.
За допомогою гри світла Карвай показує зміни в емоціях головних героїв, їхній розвиток — та усвідомлення, що це шлях в нікуди. Ту саму роль відіграють і образи Су Лі Жен, яка протягом фільму змінює аж 46 суконь-чіпао. Ближче до фіналу цієї історії кохання вони стають дедалі більш блідими….
Віолетта Федорова, шеф-редакторка сайту vogue.ua
“Лобстер”, 2015, режисер Йоргос Лантімос
Якщо ви прагнете кіно про кохання, яке вибиває з колії, то “Лобстер” — саме те, що потрібно. Це антиутопія, в якій самотніх людей примушують знайти пару за 45 днів, інакше їх перетворять на тварин. Головний герой, якого зіграв Колін Фаррелл (мій особистий краш), потрапляє до готелю, де суворі правила визначають, якими мають бути “справжні відносини”.
Лантімос показує кохання не як щось піднесене і романтичне, а як суспільний механізм, де вибір обмежений, а почуття — регламентовані. Але навіть у цій холодній, механічній реальності пробивається справжнє — те, що не піддається правилам. Цей фільм ставить під сумнів усе, що ми знаємо про кохання, змушує переосмислити його сутність та залишає після себе легкий шок і безліч роздумів.
Як і в цих кінострічках, для мене кохання — це про зв’язок, що виходить за межі часу, про випробування, які він витримує, про те, як кохання набуває найнесподіваніших форм, про відданість і про те, що не можна виразити словами. Можливо, ці стрічки не подарують вам відчуття легкості й закоханості, проте вони запамʼятаються і, можливо, залишать слід у серці та торкнуться чогось глибинного, істинного.
Юлія Костецька, видавчиня Vogue Ukraine
“Життя Адель”, 2013, режисер Абделатіфа Кешиша
У 2013 році фільм “Життя Адель” Абделатіфа Кешиша, створений за мотивами графічного роману Жюлі Маро “Синій — найтепліший колір”, отримав головну нагороду Каннського кінофестивалю та розбив моє молоде серце, ставши найбільш зворушливою стрічкою, яку я будь-коли бачила.
Сердечна картина змальовує велике кохання між двома жінками — від першого поцілунку до фатального розриву. Кешиш створив найбільш відверту любовну історію, і справа не тільки в культових сексуальних сценах. Героїня Адель Екзаркопулос чудово вжилася в роль розгубленої дівчини. Її закоханість, збентеження, щастя та біль — усе це Кешиш фіксує з безжальною ніжністю, перетворюючи розповідь на ісповідь.
Леа Сейду в ролі Емми — магнетична й таємнича. Вона з’являється в житті Адель як неминучість. Так само важко вона її залишає — розрив Адель і Емми став однією з найболючіших сцен у кіно.
"Жінки", 2008, режисерка Дайан Інгліш
На мою думку, ця комедія — чудовий посібник з кохання. Кохання в першу чергу до себе. Акторки Єва Мендес та Мег Раян демонструють два жіночі образи, які є архетипічними. Не пропоную сприймати всі вчинки цих жінок як приклад, але якісь моменти обов’язково відгукнуться в душі кожної з нас. Адже кожній знайоме і те почуття, коли нехтуєш собою і власними потребами, як це робила першу частину фільму героїня Мег Райан, і та зарозуміла поведінка героїні Єви Мендес. А ось що варто точно взяти до уваги, так це фразу останньої: “Як це я тобі не подобаюся? Мене всі обожнюють!”
А ще цей фільм розповідає виключно про жінок та жіночі історії. Жодного чоловіка тут не буде.
Анастасія Яворська, редакторка сайту vogue.ua