© Кадр з фільму «Надер і Симін: Розлучення»
Петро Катеринич
1 лютого, 14:00 за часом Тегерана. Мегді Махмудіан, співавтор сценарію кінострічки, номінованої на «Оскар», зникає. Він опиняється у в’язниці Евін, де колись познайомився з кінорежисером Джафаром Панагі. Саме в камері зародилася ідея їхньої спільної кінороботи про помсту і прощення — «Проста випадковість». Оповідь зосереджується навколо колишнього політичного в’язня, котрий через роки після тортур в Евіні випадково натрапляє на свого ката під час звичайної ДТП на вулицях Тегерана. Панагі кардинально відмовляється від своїх типових алегорій, трансформуючи камерну історію в глобальне вивчення колективної травми та неможливості національного порозуміння в державі, де система, що створила мучителя, досі утримує владу. ZN.UA розкриває історію появи мистецтва, яке не бажає помирати.
До проведення 98-ї церемонії нагородження премії «Оскар» залишається шість тижнів. У Тегерані затримують Мегді Махмудіана — співавтора сценарію фільму «Проста випадковість» (Yek tasadef sadeh), який є кандидатом на отримання нагороди відразу у двох номінаціях.
Кадр з фільму «Проста випадковість»
За декілька днів до арешту Махмудіан разом із 16 активістами підписав відкриту заяву, звинувативши аятолу Хаменеї в масових убивствах. Разом із ним було заарештовано журналістку Віду Раббані та правозахисника Абдоллу Момені. Серед тих, хто завізував документ, — режисер фільму Джафар Панагі (який зараз перебуває у світовому турне під ризиком арешту після повернення) та нобелівський лауреат Наргес Мохаммаді, яку вкотре жорстоко ув’язнили у грудні.
Панагі стверджує: «Махмудіан — не тільки правозахисник чи в’язень сумління. Він — свідок, слухач і рідкісне втілення моральної сили». Окрім Мегді Махмудіана, відомо про десятки затриманих представників «професії». Це не поодинокий випадок — уряд розпочав масштабний наступ на кіноспільноту. Зокрема, акторку Сохейлу Голестані («Насіння священного інжиру») торік засудили до року позбавлення волі та 74 ударів батогом за участь у «несанкціонованих» зйомках. Режисери Мар’ям Моґаддам та Бегташ Санаїха отримали терміни (хоча й умовні) за «непристойний контент» — це стало наслідком міжнародного успіху їхнього фільму «Мій улюблений торт».
Довідка ZN.UA
В’язниця Евін (перс. زندان اوین) — найвідоміший ізолятор Ірану, що знаходиться на півночі Тегерана. Зведена у 1972 році за часів шаха Мохаммада Рези Пахлаві. Після Ісламської революції 1979 року стала головним засобом придушення інакомислення під керівництвом Міністерства розвідки та Корпусу вартових ісламської революції (КВІР), який Україна визнала терористичною організацією.
Евін часто називають «університетом», оскільки тут утримують і піддають тортурам іранську інтелігенцію — журналістів, правозахисників, науковців, митців та учасників протестів. Найбільш поширені звинувачення — «шпигунство», «розповсюдження пропаганди проти системи» та «мохаребе» (ворожнеча проти Бога), що передбачає смертну кару. Після січневих арештів в’язниця переповнена: за оцінками правозахисників, кількість ув’язнених перевищила 15 тисяч осіб. Доповіді Amnesty International та ООН підтверджують систематичне застосування катувань, зокрема «білих». Книга «Білі тортури» авторства Наргес Мохаммаді стала міжнародним маніфестом проти злочинів режиму.
Джафар Панагі: кіно як форма опору
Режисер Джафар ПанагіGetty Images
65-річний Джафар Панагі — один із чотирьох кінорежисерів у світовій історії кінематографа, які отримали «велику трійку» нагород: «Золотого лева» Венеції («Коло», 2000), «Золотого ведмедя» Берліна («Таксі», 2015) та «Золоту пальмову гілку» Канн («Проста випадковість», 2025). Поруч з ним — Анрі-Жорж Клузо, Мікеланджело Антоніоні та Роберт Альтман.
Кадр з фільму «Таксі»
Панагі робить саму заборону своїм методом. Перебуваючи під домашнім арештом, він створює «Це не фільм» (2011) — іронічну та болісну документацію одного дня очікування вироку суду. Флешку з цією роботою нелегально вивезли до Канн, приховавши всередині торта. У «Таксі» (2015) він перевтілюється у водія таксі, а єдиним знаряддям фіксації реальності є відеореєстратор. А у кінострічці «Без ведмедів» (2022) Панагі знімає кіно про саму неможливість творчості в умовах обмежень, перебуваючи в прикордонному селі та дистанційно керуючи знімальним процесом у сусідній Туреччині через екран ноутбука.
У 2010 році іранська Феміда засудила Панагі до шести років позбавлення волі та наклала безпрецедентну 20-річну заборону на творчу діяльність і виїзд за межі країни. Справжньою причиною була його підтримка «Зеленого руху» та спроба зафільмувати вбивство Неди Аґа-Солтан під час протестів 2009 року. Понад десять років режисер перебував у стані «цивільної смерті», таємно знімаючи свої шедеври, аж поки в липні 2022 року його не затримали прямо біля будівлі прокуратури, куди він прийшов дізнатися про долю затриманих колег. Влада активувала його старий шестирічний строк, і Панагі потрапив до Евіна.
У лютому 2023-го, після оголошеного Панагі сухого голодування, під впливом міжнародної спільноти його звільнили під заставу до перегляду справи. Завдяки цій «відлизі» він врешті отримав паспорт і 2025 року покинув країну для представлення «Простої випадковості».
«Мені заборонили знімати кіно та покидати Іран впродовж 20 років. Що ще вони можуть мені зробити?» — риторично запитував Панагі у вересні 2025 року. Відповідь надійшла у грудні: поки режисер перебував у США на церемонії Gotham Awards, суд заочно виніс йому черговий вирок — ще один рік ув’язнення за «пропаганду проти системи». Незважаючи на те, що вдома на нього очікує новий термін, Панагі залишається непохитним: «Я завжди повертатимуся додому. Я не можу бути відірваним від Ірану».
Мохаммад Расулоф: режисер, який втік через гори
Режисер Мохаммад Расулоф тримає фотографії акторів Міссага Заре (ліворуч) і Сохейли Голестані після прем’єри фільму «Насіння священного інжиру» на кінофестивалі в КаннахGetty Images
Життя 53-річного Мохаммада Расулофа — це історія втечі. У травні 2024 року, за кілька днів до прем’єри «Насіння священного інжиру» в Каннах, іранський суд виніс йому вирок: вісім років ув’язнення, побиття батогами та конфіскація майна. За версією суду, його кінострічки — «змова проти безпеки держави». Пізніше він назве це «виснажливою та болісною мандрівкою». Паспорт у нього відібрали ще 2017 року. Тому Расулоф пішки перетнув гірський кордон із Туреччиною. Аби уникнути електронного стеження спецслужб, режисер залишив мобільний телефон в Ірані, а після тижнів переховування у потаємних місцях дістався до німецького консульства. Там його ідентифікували за відбитками пальців — він вже мав статус резидента.
24 травня 2024 року Расулоф з’явився на червоній доріжці в Каннах під оплески, які тривали кілька хвилин. «Я повинен був обирати між в’язницею та виїздом з Ірану. З важким серцем я обрав вигнання», — зазначив він у своїй заяві.
«Насіння священного інжиру» (німецька заявка на минулорічний «Оскар») розповідає про суддю Революції, чия сім’я починає руйнуватися під впливом подій руху «Жінка, життя, свобода» 2022 року. Знімальна група працювала таємно, під загрозою арешту. Деяких з акторів затримали та допитували після того, як стало відомо про відбір фільму.
Кадр з фільму «Насіння священного інжиру»
Кадр з фільму «Насіння священного інжиру»
Сьогодні Расулоф живе в Німеччині та працює над проєктом про іранського драматурга-абсурдиста Аббаса Налбандяна — історією, що охоплює три десятиліття до та після Ісламської революції. «Я — іранський режисер, — наголошує він. — Мене надихає та підтримує моя спільнота, суспільство, яке я люблю і добре знаю, і моя мова».
28 грудня іранці вийшли на протести через обвал національної валюти — ріал впав до найнижчої позначки за всю історію. Те, що почалося як економічна акція протесту, швидко переросло в найбільш масові виступи проти теократичного режиму з часів Ісламської революції 1979 року. До 9 січня протести охопили всі остани (провінції) Ірану. Реакція режиму була безпрецедентною: за інформацією HRANA, на кінець січня загинули щонайменше 6126 осіб, у тому числі 86 дітей, хоча, за окремими оцінками, кількість жертв може досягати 30 тисяч. Поки експерти передбачають для країни застій, тимчасову відлигу або громадянську війну, Мегді Махмудіан спільно з Джафаром Панагі та Мохаммадом Расулофом дали однозначну оцінку діям влади: «Систематичні вбивства громадян, котрі вийшли на вулиці проти нелегітимного режиму, — це організований державний злочин проти людства».
Археологія цензури
Щоб збагнути феномен іранського кіно, потрібно зрозуміти його ворога. Міністерство культури та ісламської орієнтації контролює кожен етап кіновиробництва: від дозволу на створення сценарію до прокатного посвідчення. Правила численні та часто негласні — режисери описують їх як «червоні лінії», які постійно змінюються.
Основні обмеження стосуються представлення жінок: обов’язковий хіджаб навіть у сценах вдома, де в реальному житті іранки його не носять; заборона фізичного контакту між чоловіками та жінками, які не є родичами; неможливість зображення романтичних відносин, сексуальності, алкоголю. А також заборона критики режиму, духовенства, КВІР.
У відповідь іранські режисери виробили унікальну кінематографічну мову — те, що дослідник Хамід Нафісі назвав «ісламізованим поглядом». Це система прийомів, які дозволяють говорити про заборонене, не показуючи його прямо: символізм, алегорія, еліпсис, метафора. Дитячі персонажі замість дорослих — оскільки діти можуть долати гендерні бар’єри. Дорожній фільм як простір свободи — оскільки на дорозі важче стежити. «Фільм у фільмі» — щоб говорити про цензуру, зображаючи її.
Асґар Фаргаді, єдиний іранський режисер із двома «Оскарами» («Надер і Симін: розлучення», 2011; «Комівояжер», 2016), майстерно використовує цю систему. В «Середі феєрверків» (2006) обов’язковий хіджаб стає наративним інструментом: героїня використовує його, щоб приховати синці від чоловіка-насильника. Цензура стає сюжетним елементом.
Асґар ФаргадіGetty Images
Кадр з фільму «Надер і Симін: Розлучення»
Після вбивства поліцією моралі Жини Аміні у 2022 році у фільмах Панагі та Расулофа жінки вперше з’являються без хіджабу. Це політичний акт. Курдський слоган «Жін, жиян, азаді» («Жінка, життя, свобода») — невипадковий вибір для іранського руху протесту. Він відображає головну роль жіночого питання в конфлікті між суспільством і режимом. Режисерки Рахшан Бані-Етемад («перша леді іранського кіно»), Тахміне Мілані, Маніже Хекмат десятиліттями розвивали «кінематограф опору» (так його назвала дослідниця Шива Рахбаран).
Іранські режисерки. Вгорі зліва – Маніже Хекмат, вгорі справа – Тахміне Мілані, знизу – Рахшан Бані-ЕтемадАвтор колажу: Петро Катеринич
Іранський режим зазвичай звинувачує США та Ізраїль у всіх негараздах — і протести не стали винятком. Цікаво, що іранське кіно рідко торкається цих тем прямо — саме тому, що вони є частиною офіційного наративу. Натомість воно досліджує внутрішні протиріччя: класові розбіжності, гендерну нерівність, корупцію, насильство держави проти власних громадян. Це кіно про внутрішнього ворога.
Є гірка іронія в тому, що найважливішими документальними фільмами про сучасний Іран стають відео, зняті протестувальниками на смартфони. Режисер Алі Асґарі, якому у 2023 році заборонили виїзд з Ірану після фільму «Земні вірші», зазначає: «Спільнота не надто велика, оскільки ми мало спілкуємося. Більшість фільмів знімають таємно, без дозволів. Тому я часто дізнаюся про існування фільму тільки згодом. Добре, що інтерес до такого кіно постійно зростає — і це поза контролем системи».
Молоде покоління іранських режисерів використовує цифрові камери й таємні зйомки. Мегрнуш Алія, ірано-американська режисерка, дебютувала на Берлінале з фільмом «1001 кадр» — розповіддю про прослуховування молодих акторок, які повинні імпровізувати незручні сцени зі старшим режисером. Фільм знімався в одній локації без державного дозволу — практичне рішення з огляду на труднощі зйомок в Ірані.
Водночас ізраїльський серіал «Тегеран» (Apple TV+, 2020–2026) став несподіваним вікном у сприйняття Ірану західною аудиторією — незважаючи на всю його художню умовність і неминучі спрощення. А «Священний павук» (2022) данського іранця Алі Аббасі, знятий у Йорданії, став першим гучним фільмом діаспори, що відкрито показує системне насильство проти жінок.
Панагі, який останні 15 років перебував у циклі ув’язнень, домашніх арештів і заборон, заявив, що планує повернутися до Ірану — попри новий вирок. «Відкладімо наші розбіжності. Найважливіше зараз — свобода нашої країни, щоб ніхто не смів вказувати нам, що носити чи який фільм знімати», — підкреслив він, приймаючи «Золоту пальмову гілку».
Для іранського кіно ця мить — кульмінація десятиліть боротьби. Воно народилося з Ісламської революції, яка спочатку намагалася його знищити (кінотеатр «Рекс» в Абадані, підпалений прихильниками Хомейні, забрав життя понад 400 глядачів), і стало голосом народу, якому заборонили висловлюватися.