© Кадр з фільму «Звук падіння»
Петро Катеринич
Чи можемо ми бути по-справжньому вільними, якщо наша плоть зберігає страхи пращурів задовго до нашого існування? Стрічка «Звук падіння» (In die Sonne Schauen) Маші Шилінські, що вразила Канни, досліджує саме цей прихований кордон між генетикою та родинною містикою. ZN.UA повідомляє, як вікова історія одного німецького села перетворилась на загальний маніфест про успадкований жіночий сум. Це гіпнотичне занурення у світ, де минуле не тільки поруч — воно у вашому тілі. Підготуйтеся до мандрівки, де кожен епізод випромінює пам’ять, яку неможливо стерти або забути.
Фотографія, якої не повинно було бути
На камінній поличці – рамка з образом. Дівчинка приблизно семи років: хвилясте волосся, біла сукня, улюблена іграшка в руках. Очі заплющені, наче дрімає. На щоках – рожевий колір, намальований пензлем художника. Тому що дитина померла. Вже кілька годин.
Це не епізод із фільму жахів. Це — посмертна фотографія, звичайна практика для Європи початку XX століття. Коли дитяча смертність забирала кожного третього малюка до п’яти років, а фотографування коштувало як місячна зарплата, часто перший і заключний знімок людини робили вже після її кончини.
Саме такий портрет бачить семирічна Альма — головна героїня фільму «Звук падіння» — під час Дня мертвих 1913 року. На знімку — дівчинка з її власним іменем. Сестра, про яку ніхто ніколи не згадував.
Кадр з фільму «Звук падіння»
Кадр з фільму «Звук падіння»
«Ми з Луїзою Петер, моєю колегою, говорили про делікатні питання про те, що закарбовано в наших тілах з плином часу. Що визначає нас ще задовго до нашого народження. Які спогади живуть у стінах будинків, у землі, у крові», — зауважує режисерка Маша Шилінські.
Історія перша. Альма, 1910-ті
Село в районі Альтмарк, північ Німеччини. Чотиристоронній двір — Vierseithof — типова архітектура для цих країв: житловий будинок, стайня, сарай і комора формують замкнутий квадрат. Усередині — подвір’я, куди майже не потрапляє сонце.
Альма (Ганна Гект) живе тут з батьками — тихими, побожними людьми. Її дні проходять у ритуалах, зрозумілих лише дорослим: недільні молитви, сезонні роботи, урочистості. Вона ще не відає, що має ім’я сестри, яка померла до її появи на світ, і що батьки дивляться на неї та бачать іншу особу.
Коли Альма знаходить посмертний портрет, вона робить те, що зробила б будь-яка дитина: намагається відтворити. Лягає на ліжко, заплющує очі, складає руки на грудях. Грає у смерть. Тому що якщо вона така сама, як дівчинка на фото, то, можливо, їй судилося те саме?
Це не алегорія. Це — задокументований феномен. Діти, названі на честь братів чи сестер, які померли, часто зростають із відчуттям «заміни». Це так званий синдром дитини-замінника (replacement child syndrome), описаний психоаналітиками ще в 1960-х роках. Вони несуть тягар очікувань, які належали іншій особі. І іноді несвідомо копіюють її долю.
Той самий хутір. Тридцять років по тому. Війна наближається до кінця, але ще не завершилась. У будинку мешкає родина Еріки — підлітки з проникливим поглядом і небезпечною цікавістю.
Місцеві хлопці повертаються з передової покаліченими — без рук, без ніг, з обличчями, яких не впізнають навіть матері. А ті, хто ще не вирушив воювати, калічать себе самі, щоб уникнути призову. Батьки допомагають: відрубують синам пальці сокирою, заливають очі кислотою.
Еріка (Леа Дрінда) бачить це все. І одного разу прив’язує ногу мотузкою — міцно, до оніміння. Ходить так годинами. Не тому, що хоче собі зашкодити, а тому, що прагне зрозуміти: що відчуває людина, коли частина її тіла перестає існувати? Чи болить те, чого вже немає? Чи пам’ятає тіло ампутовану кінцівку?
Наука стверджує: так. Фантомний біль — явище, коли людина відчуває відсутню кінцівку, — зафіксовано у 64–82% опитаних з ампутаціями. Тіло дійсно пам’ятає те, чого вже немає. І не лише на фізичному рівні.
«Одна з героїнь каже: «Дивно, що може боліти те, чого більше немає». Ми ставили це питання собі постійно. Тіло має пам’ять. Воно зберігає досвід, який розум давно витіснив», — зазначає Маша Шилінські.
“2000 метрів до Андріївки” став другим у рейтингу найкращих фільмів року за версією The Guardian
В Альтмарку природа стає мовчазним спільником трагедії. Сцени переповнені ідилічним сонячним світлом, але для Еріки ця краса — лише позолочена клітка. Чим прекраснішим, чим більш вічним здається пейзаж за вікном хутора, тим сильніше відчувається її внутрішня неволя. У цьому замкнутому світі любов постає не як порятунок чи визволення, а як остаточна поразка — акт здачі перед неминучістю родинного сценарію.
Кадр з фільму «Звук падіння»
Кадр з фільму «Звук падіння»
Інтерлюдія. Що говорить наука про пам’ять тіла
2015 року група науковців під проводом нейробіологині Рейчел Єгуди з Медичної школи Маунт-Сінай оприлюднила результати, що збентежили наукову спільноту.
Досліджуючи ДНК нащадків людей, які пережили Голокост, вчені виявили особливі епігенетичні маркери — зміни в метилюванні гена FKBP5, що регулює реакцію організму на стрес. Ці зміни у батьків і дітей були в протилежних напрямках — ніби організм нащадків пристосовувався до травми, якої сам не переживав. Чи передається травма біологічно? Наука поки що не дає остаточної відповіді.
Звісно, це викликало дискусії. Як зазначають автори систематичного огляду в журналі World Psychiatry, хоча міжпоколінна передача ефектів травми добре задокументована в експериментах на тваринах, у людей механізм такої передачі залишається предметом дебатів. Дослідження 2025 року засвідчило, що нащадки людей, які пережили Голокост, у третьому поколінні демонструють зміни в окситоциновій системі — і ці зміни пов’язані не лише з уразливістю, а й із підвищеною здатністю налагоджувати соціальні зв’язки. Травма передається. Але передається й стійкість — здатність витримати.
Історії третя й четверта. Ангеліка (1980-ті) та Ленка (2020-ті)
Той самий хутір. Німецька Демократична Республіка (НДР), середина 1980-х. Ангеліці — шістнадцять. Вона гарна, зухвала, небезпечна — насамперед для себе.
Її тіло пробуджується до сексуальності в атмосфері задухи й мовчання. Ходять розмови про її зв’язки з дядьком. Вона не підтверджує й не спростовує. Просто блукає полями — годинами, без мети — й уявляє, як лягає перед комбайном, яким керує її кузен. Як леза проникають у тіло. Як усе завершується.
Короткі списки “Оскара-2026”: українські фільми потрапили у шортлісти
Лена Урцендовські, яка грає Ангеліку, здобула за цю роль номінацію на Баварську кінопремію. У її виконанні Ангеліка — не жертва і не героїня, вона — дівчина, що балансує між потягом до життя та потягом до смерті, й цей баланс тримає глядача в напрузі.
«Усіх персонажів єднає прагнення хоч раз існувати в цьому світі так, ніби нічого їм не передувало. Ніби вони — перші. Ніби до них не було віків болю. Це неможливо. Але вони намагаються», — зазначає Маша Шилінські.
Наші дні. Родина з Берліна — батьки, старша донька Ленка, молодша Неллі — переїжджають сюди, щоб відреставрувати занедбану садибу. Модний задум: втеча від міста, повернення до коріння, ремонт власноруч.
Ленці (Лені Ґайзелер) — чотирнадцять. Вона не знає історії цього місця, не чула про Альму, Еріку, Ангеліку. Але щось у цих стінах знає про неї. Ленці бачить жахи — сни про воду, що затягує вниз, про тіло, що падає, про звук, якого ніхто не чує.
Кадр з фільму «Звук падіння»
Кадр з фільму «Звук падіння»
Кадр з фільму «Звук падіння»
Одного разу історія повторюється. І межа між минулим і сучасністю остаточно зникає.
«Ми хотіли, щоб камера відчувалась як примара, яка не тільки оглядається в кімнаті, а й подорожує крізь час», — пояснює оператор Фабіан Ґампер. Він — не лише творчий партнер Маші Шилінські, а й її чоловік; вони познайомилися в кіношколі та відтоді працюють разом.
Формат кадру — 4:3, так званий академічний: саме той, який застосовували на зорі кінематографа і який візуально нагадує старі світлини. Він створює клаустрофобний ефект: глядач ніби підглядає крізь замкову щілину або отвір у стіні, що часто роблять і персонажі фільму.
Спочатку планували знімати на 16-міліметрову плівку — її зернистість ідеально передавала б текстуру спогаду. Але бюджет не дозволив. Натомість Ґампер обрав камеру ARRI Alexa Mini з вінтажними об’єктивами Cooke S2/S3 — їхнє боке (розмиття поза фокусом) виглядає органічніше, ніж у сучасної оптики.
«Я заплющував очі й намагався пригадати обличчя бабусі, яка померла, — розповідає Ґампер. — Спогади завжди дещо розмиті. Ми не можемо по-справжньому осягнути, як усе виглядало тоді. Ми прагнули відтворити цей ефект на екрані».
Кадр з фільму «Звук падіння»
Освітлення змінювалося залежно від епохи: масляні лампи та свічки — для 1910-х; природне світло — для 1940-х; люмінесцентні трубки (типовий атрибут НДР) — для 1980-х; ліхтарики мобільних телефонів — для сьогодення. Монтажерка Евелін Рак зшивала епохи так, щоб переходи відчувались як плавний плин свідомості — камера заходить у кімнату в одній епосі, а виходить вже в іншій.
Звук, якого ніхто не чує
Чому «Звук падіння»? Маша Шилінські пояснює: «Коли щось падає, звуку немає, поки воно летить. Але якщо падаєш ти, то чуєш. Внутрішній звук, коли щось ламається, а ніхто навколо не помічає». Усвідомлення зв’язку не обіцяє простих відповідей, але, можливо, робить нас трохи вільнішими.
Маша ШилінськіGetty Images
Саунддизайнерка Біллі Майнд і композитори Міхаель Фідлер та Айке Гозенфельд створили партитуру на межі чутності — гіпнотичний дрон (низький безперервний гул), що огортає глядача й занурює в стан, схожий до трансу. За художньою містикою фільму — цілком реальний, задокументований біль. Під час вивчення для сценарію Маша Шилінські та Луїза Петер натрапили на щоденник жінки початку ХХ століття. В ньому був лише один рядок, що став емоційним камертоном усієї стрічки: Ich lebe mein Leben für nichts — «Я живу своє життя даремно».
Саме гіпнотична здатність візуалізувати невидиме принесла «Звуку падіння» Приз журі Каннського кінофестивалю (розділений зі стрічкою «Сират»). Стрічка, яку Німеччина висунула на «Оскар» (і вона вже в шортлисті), наразі вийшла в український прокат. Це той випадок, коли дивитися на сонце потрібно прямо — навіть якщо від цього боляче.