© Getty Images
Петро Катеринич
Вагнер Моура став першим бразильським актором, який здобув «Золотий глобус» за найкраще виконання чоловічої ролі в драмі. Кінострічка Клебера Мендонси Філью «Таємний агент» (O Agente Secreto) стала не просто кінематографічною подією — це політичний виклик. Розповідь про професора, який у 1977 році намагається вижити під гнітом бразильської диктатури, трансформувалася на відбиток сьогодення.
Вагнер Моура — колишній журналіст, громадський діяч і людина, яка зробила диктатуру 70-х центральною темою у світовому кіно. Він веде діалог зі світом про речі, які нам, українцям, є особливо близькими: про згадку, протистояння та ціну, яку ми віддаємо за можливість бути собою.
Сьогодні 49-річний Моура — не лише актор, а й кінорежисер, продюсер і один із найяскравіших голосів бразильської культурної опозиції. Його режисерський дебют «Маріґелла» (2019) був підданий забороні до показу в Бразилії під час правління Болсонару. Стрічка чекала на прем’єру на батьківщині два роки — і з’явилася, коли режим став втрачати позиції. Жаїра Болсонару засудили до 27 років позбавлення волі за спробу військового перевороту.
Для ZN.UA ми поговорили з Вагнером Моурою про те, чому культура є крайньою лінією захисту і як це — бути секретним провідником правди в епоху глобальних симулякрів.
Getty Images
Про «Золотий глобус» і питання пам’яті
— Пане Моуро, під час церемонії ви виголосили зі сцени фразу, яка миттєво розійшлася в інтернеті: «Якщо травми передаються генетично, то й цінності — також». Ваш Армандо в «Таємному агенті» — це особистість, яка активно намагається зберегти власну ідентичність, коли держава має намір її знищити. Чому ця розповідь із 1977 року так відгукнулася саме зараз?
— Розумієте, ми часто хибно вважаємо, що історія — пряма траєкторія. Насправді це цикл. «Таємний агент» виник якраз тоді, коли світ почав втомлюватися від волі. Ми з Клебером (Мендонсою Філью, режисером «Таємного агента». — П.К.) прагнули показати, що диктатура — це не тільки танки на вулицях. Це тиша в класах, це острах у погляді знайомого, це потреба змінювати ім’я, щоб просто пригорнути сина.
Мій персонаж Армандо — інтелектуал, який опинився поза законом у рідній країні. Для Бразилії тема диктатури 1964–1985 років — досі незагоєна рана. Лише 50 років минуло! Але люди почали забувати. А коли спогади зникають, з’являються примари. Ця відзнака («Золотий глобус». — П.К.) — для тих, хто дотримується своїх переконань навіть тоді, коли це надзвичайно небезпечно. Це гімн спротиву.
Кадр із фільму «Таємний агент»
Кадр із фільму «Таємний агент»
Кадр із фільму «Таємний агент»
Кадр із фільму «Таємний агент»
— Ви граєте людину, яка змушена жити під вигаданим ім’ям у Ресіфі (друге за величиною місто в північно-східній частині Бразилії). Це похмурий неонуар, але в ньому багато свободи. Як ви працювали над цим станом постійного очікування небезпеки?
— Це було незвично. Я повернувся до рідної мови, до португальської. Після багатьох років у Голлівуді це було як знову почати дихати на повні груди. Клебер не давав нам готових рішень. Ми знімали в Ресіфі, під палючим сонцем, яке на екрані здається майже загрозливим. Армандо — не герой у масці. Він — звичайна людина, яка прагне вижити. І саме ця звичайність перед лицем чудовиська робить його значним. Я шукав цей стан у розмовах зі справжніми колишніми дисидентами. Вони не говорили про подвиги. Вони ділилися тим, як ходили в кафе, як намагалися жити далі. Тому що життя в епіцентрі конфлікту — це також акт протесту.
— Пане Моуро, ви за освітою — журналіст, працювали в газеті, займалися репортажами. Як цей досвід впливає на ваші ролі?
— Я ніколи не переставав бути журналістом. Акторська гра для мене — це просто інший метод репортажу. Коли я переглядаю сценарій, то аналізую його через призму суспільної важливості. Я не хочу просто розважати. Я прагну розслідувати.
Чому я створив «Маріґеллу» як режисер? Тому що це була історія, яку намагалися стерти з підручників. Журналістика навчила мене самоорганізації й, перш за все, чуйності до фактів. У світі, де алгоритми визначають, що нам дивитися, роль актора — бути некомфортним. Бути поза системою. Мистецтво — це не схема, це хаос, який допомагає зрозуміти структуру.
— Маріґелла — неоднозначна особистість. Він був марксистом, партизаном, його критикують за насильницькі методи. Чому саме він?
— Тому що Бразилія так і не розібралася зі своєю історією. У нас не було свого Нюрнберга. Генерали, які піддавали тортурам і вбивали, померли у власних ліжках, в оточенні онуків. Маріґелла — це дзеркало, в яке країна не хоче дивитися. І так, він вірив у збройний опір. Чи маю я право засуджувати людину, яка взяла зброю, щоб воювати з режимом, який катував електричним струмом його товаришів? Я зняв кіно не для того, щоб його виправдати чи засудити. Я зняв його, щоб про нього говорили.
— Ви згадали про самоорганізацію. Нещодавно Тімоті Шаламе сказав, що важливо публічно заявляти про свою важку працю, щоб люди не сприймали талант як даність. Ви згодні з цим?
— Безумовно. Люди бачать дві години на екрані, але не бачать років підготовки, безсонних ночей і емоційного виснаження. Особливо коли ти граєш таких персонажів, як Пабло Ескобар чи Армандо. Ти впускаєш їх у себе, і вони не зникають просто так після команди «Знято!». Це етика. Це повага до аудиторії. Якщо я не віддамся на 200%, я збрешу як журналіст і як митець.
— Пабло Ескобар став вашою візитівкою для світу, хоча в Бразилії ви були популярним задовго до «Нарко» (відомого кримінального серіалу про наркокартелі). Але глобальна публіка знає вас насамперед як наркобарона.
— Розумієте, спочатку це дещо засмучувало. Ти будуєш кар’єру двадцять років, знімаєш фільми, які змінюють бразильську кіноіндустрію, — і раптом з’являється роль, яка затьмарює все інше. Але згодом я зрозумів дещо важливе: Ескобар став для мене не просто роллю, а вивченням. Три роки я жив у голові людини, яка вважала себе месією і водночас безжально вбивала тисячі людей. Це був мій особистий університет зла.
Кадр із серіалу «Нарко»
— Як вважаєте, зло на екрані виглядає надто привабливо?
— Це пастка, в яку я завжди намагався не потрапити. Я грав Ескобара не як ідола, а як людину, яка знищила власну країну і власну душу. Для мене було важливо показати тривіальність зла. Але я радий, що тепер, після «Таємного агента», люди бачать іншого Вагнера. Армандо — це протилежність Ескобара. Це людина слова, а не кулі.
Слава — це знаряддя. Якщо вона допомагає мені зараз говорити про значущі речі, про Бразилію, про права людини — тоді вона має значення. Якщо ні — то це просто непотрібний шум.
— Ви готуєте свій другий режисерський проєкт — «Остання ніч у «Лобстері». Ви назвали його «антикапіталістичним різдвяним фільмом». Це досить смілива заява для Голлівуду.
— О, так! Це історія про працівників мережевого ресторану, яких звільняють за тиждень до Різдва. Це фільм про цінність звичайної людини. Ми знімаємо його в стилістиці політичного бразильського кіно — незалежно, ручною камерою, з акцентом на людині, а не на спецефектах. Я прагну внести цей бразильський дух у міжнародне кіно. У нас не так багато фінансування на зйомки в Бразилії, тому ми навчилися бути винахідливими. І я вважаю, що це те, чого зараз не вистачає великим студіям — справжньої щирості та відданості.
— Пане Моуро, ми розмовляємо для відомого українського видання. В одному з інтерв’ю ви зазначили, що війна в Україні — це те, що турбує вас найбільше, поряд із кліматичними змінами та соціальною нерівністю. Ви назвали це жорстокою дійсністю, від якої світ намагається відвернутися. Що ви відчуваєте зараз, коли ця війна триває вже кілька років?
— Мені прикро від того, як швидко світ пристосовується до чужого страждання. Ми живемо в епоху втоми від емпатії. Але Україна сьогодні — це лінія фронту для всього людства. Те, що ви робите, — це не просто захист територій, це захист самої ідеї свободи, про яку я намагаюся знімати фільми. Я хочу, щоб українці знали: у Латинській Америці, у Бразилії є люди, які розуміють ваш біль. Тому що нам теж відомо, що таке боротися проти імперських амбіцій та авторитарних фанатиків. Наша історія диктатури вчить нас одного: тиран завжди зазнає поразки, якщо люди не перестають пам’ятати, ким вони є.
Getty Images
— У Бразилії зараз триває велика дискусія про державне фінансування культури. Ви активно берете участь. Чому культура під час війни чи великих потрясінь — це не привілей, а необхідність?
— Тому що без культури немає нації. Це закріплено в нашій Конституції, і це має бути викарбувано в серці кожного. Культура — це те, що робить нас людьми. Коли диктатори приходять до влади, перші, кого вони намагаються знищити, — це творчі особистості. Чому? Тому що митці створюють значення, які неможливо контролювати.
Українська культура зараз переживає неймовірний злет саме тому, що вона стала щитом. Я захоплююся тим, як ви знімаєте фільми, створюєте музику й розробляєте візуальні образи в умовах постійної загрози. Це і є справжнє мистецтво. Жодна економіка не процвітає без культури, тому що культура дає відповідь на питання «Для чого ми це робимо?».
Associação Brasileira de Cinematografia
Промінь надії
— Пане Моуро, що дає вам надію сьогодні, коли ви дивитеся на світ, який, здається, знову віддає перевагу стінам замість мостів?
— Молодь. Я бачу покоління, яке не хоче діяти за старими правилами. Я бачу людей у Бразилії, які знову заповнюють кінотеатри під час показу національних фільмів. Надія — це не емоція, це практика. Ви прокидаєтеся й робите свою справу. Знімаєте кіно, пишете статті, захищаєте свою землю.
Світова прем’єра фільму «Таємний агент» (O Agente Secreto) відбулася на Каннському кінофестивалі 2025 року, де Вагнер Моура отримав відзнаку за найкраще виконання чоловічої ролі, а Клебер Філью був визнаний найкращим режисером. Успіх продовжився на «Золотому глобусі»: кінострічка здобула перемогу в номінаціях «Найкраща чоловіча роль у драмі» та «Найкращий фільм іноземною мовою» — це перший подібний тріумф для бразильського кіно за останні 27 років.
Водночас премія BAFTA оминула Моуру увагою в акторській категорії, попри входження самого фільму до довгого списку. Це рішення повторило минулорічну історію бразильської акторки Фернанди Торрес. Тоді, незважаючи на ігнорування з боку BAFTA, Торрес все ж таки отримала оскарівську номінацію за роль у драмі «Я все ще тут» (Ainda Estou Aqui). Кінострічка про опір диктатурі 1971 року в підсумку принесла Бразилії перший в її історії «Оскар» за найкращий міжнародний фільм.
Саме цей успіх сьогодні прагне повторити Філью. Моура ж має всі шанси стати конкурентом Тімоті Шаламе у боротьбі за звання найкращого актора планети. Про це ми дізнаємося вже 22 січня під час оголошення претендентів на «Оскар».
