У лютому у видавничому домі ist publishing світ побачить книга дослідниці сучасного мистецтва та кураторки Катерини Яковленко “Донбас як метафора”. З одного боку, ця праця продовжує роздуми Сьюзен Зонтаґ про сутність емпатії та травми, з іншого — торкається локального контексту.
Реклама.
Заголовок книги — відгук на тезу історикині та авторки Олени Стяжкіної про відсутність Донбасу, натомість існування Донецької та Луганської областей. Катерина Яковленко, зі свого боку, стверджує, що Донбас існує як метафора — метафора мінливих і тривалих ран, втрат, боротьби та волі. Свої міркування вона будує навколо творів мистецтва, літератури та кінематографу. Спеціально для Vogue Ukraine дослідниця ділиться розповіддю про десять мистецьких робіт, які заслуговують на увагу.
“З природним вмістом”, Катерина Єрмолаєва, 2012-2013
Серія паблік-арт у Донецьку
Вкрай непросто говорити про паблік-арт об’єкти в населеному пункті, куди немає можливості повернутися; у населеному пункті, де цих робіт майже не залишилося на стінах будівель. Протягом 2012–2013 років молода мисткиня, випускниця архітектурного факультету Донбаської національної академії будівництва та архітектури, Катерина Єрмолаєва під псевдонімом Михалич створила ряд надзвичайно виразних робіт у громадському просторі. Серія отримала назву “З природним вмістом” і привернула увагу навіть тих, хто раніше не дивився ані собі під ноги, ані по сторонах.
У місцевих ЗМІ писали про те, що невідомий автор начебто глузує з жителів Донецька. Підґрунтям стали образи істот із людськими тулубами й головами тварин, розвішані по місту. Кожен із витворів мисткиня доповнила текстами з підручників про тварин — наприклад, “Практикум по животноводству”. Це була саркастична, дошкульна серія, але разом із тим не позбавлена лагідності до людей, які оточували мисткиню.
Згодом художниця розширила цю серію в персональній виставці в Києві “HOMO/ANIMALIS”, що відбулася в Малій галереї Мистецького Арсеналу. “Кривава антиутопія, чия нестерпність змушує сформувати суспільство, ставши на шлях розуму та взаємного збереження. Проте умоглядна конструкція природного стану виявляється не просто метафорою. Це паралельна дійсність, у яку людина наражається на ризик знову зісковзнути при перших пострілах гармат”, — писав про цю експозицію художник і куратор Ларіон Лозовий.
Я згадую ці обидві роботи як ті, що насправді не втрачають актуальності. Адже глобалізоване суспільство, в якому ми живемо, щоденно демонструє свої “звірині” риси; і деколи важко збагнути, хто — люди чи звірі — мають більшу схильність до насильства, самовдоволення та агресії.
“Жінка-птах” (“Берегиня”), Алла Горська, Григорій Синиця, Віктор Зарецький,1967
Мозаїка в колишньому ювелірному магазині “Рубін”, Донецьк
Затисли мене різнобарвні площини.
Птах Сонце закрив
синіми крилами.
Людина зникла.
Дивно.
Лілово лечу, —
пише у своїй кореспонденції до Вацлава художниця Алла Горська.
У її віршах і листах образ птаха — один із найвиразніших. Саме в цьому образі вона втілила й мозаїку для ювелірного магазину “Рубін”. За планом, робота мала відповідати ідеї коштовності. Горська формулювала це так: “Коштовності. Жінка. Пава. Плавність, ніжність ліній. Емоційна насиченість барв. Образне колірне рішення”. Цей опис походить з її робочого аркуша, де вона фіксувала задуми та викреслювала ті, які згодом вважала невірними. На іншому аркуші, де зображення вже нагадує перші начерки мозаїки, виникає запис: “Нар(одне) м(истец)тво. Композиція кольоровими плямами. Уся пляма гаряча. Вугілля палає. Червоне кіноварне 2/3. 1/3 темно-червоного та рожевого. На всьому кобальтові зірочки”.
Письменник Шульгін критикував панно за відсутність, на його погляд, зв’язку з Донбасом і не розумів, у чому полягає його приналежність до української традиції. Утім у мозаїках Горської, Синиці, Зарецького цієї традиції було надзвичайно багато — вона сягала іконопису, народно-декоративного мистецтва, водночас охоплюючи й світові практики монументального мистецтва. Це був синтез, сформований епохою та цінностями митців-шістдесятників, які прагнули наново відкрити для себе власну традицію та пізнання про рідну культуру.
Отже, насправді в кожній із цих мозаїк закладено дуже міцний зв’язок із регіоном — через образи, теми, матеріали. Не лише через мотив палаючого антрациту, а насамперед через дух і свободу, які тут були й які вдалося втілити в такому делікатному, жіночному образі птаха.
“Від Іоанна 5:35”, Анастасія Лелюк, 2023
саундарт
Для мисткині пам’ять — одна з основних практик. Вона входить до групи “Затирка”, яка відтворила мозаїчне панно “Боривітер”, зруйноване в Маріуполі. Ця праця стала присвятою Івану Світличному — українському дисидентові, літературознавцю та інтелектуалу з Луганщини.
Назва посилається до євангельського образу світильника з вірша “Від Іоанна 5:35”, що “горить і світить” — не стільки про світло як фізичне явище, скільки про внутрішню красу та волю людини. У роботі Анастасії Лелюк цей контекст стає відправним пунктом розмови про втрачену й тяглу інтелектуальну традицію, пам’ять і вразливість людини. Повернення до цього світла — насамперед до людей — може підтримати тих, хто втрачає віру в часи невизначеності та війни.
Образ світла постає й в іншому творі, присвяченому Світличному, — роботі “Дерево Івана Світличного” (2023).
“Конструкт історичної пам’яті дуже ламкий, але це не рятує від наслідків. Світличного не стало 31 рік тому, та, як згадувала його дружина, “фізично Іван помер на своєму ліжку в жовтні 1992-го, а як творча людина — загинув у серпні 1981-го в засланні на Алтаї”. Тому цей альбом став черговою спробою зберегти зв’язки між людьми та подіями, які, попри тиск і перепони, так багато зробили для того, щоб ми мали власну ідентичність”, — пише мисткиня.
До альбому входять вісім творів: “Світличний. Увертюра”, “Саміздат”, “Перм-35”, “Коли померкнуть зорі многі”, “Світанок України”, “Обіцянки вічності”, “Серце для куль”, “Позаяк”.
"Донроза. Щоденник українського розаря", Павло Маков, 2010
авторська книга
“Мені було цікаво зробити такий розарій, що відсилає до Англії. Разом із тим Донецьк — це місто мільйона троянд. І так насправді було, тому що троянди витримують цей клімат. Була й метафора: троянди — це кров шахтарів, які гинули під землею. Це краплі крові, що виходять на поверхню. Адже праця шахтарів надзвичайно важка та трагічна”, — цитує митця “Збруч”.
“Донроза” — авторська книга, стилізована під щоденник розарія, людини, яка надзвичайно любила сади та намагалася через їхню структуру вибудувати місто, сповнене утопії. Та якою може бути утопія та яким може бути сад там, де умови праці й життя залишаються неможливими? У цій логіці розарій стає образом колективної праці та втрат — садом, вирощеним із насильства та витривалості. Чим у такому разі є краса та як легко її відшукати? Відповідь на це запитання захована на сторінках цієї книги.
“Я люблю, коли співають канарки”, Лія Достлєва, 2019
Інсталяція
“Я люблю, коли співають канарки” — надзвичайно гарна інсталяція, що говорить про жахливе. У цьому творі художниця Лія Достлєва нагадує: перед тим, як шахтарі спускалися до вибоїв шахти, під землю відправляли канарок — їхній спів сигналізував про наявність кисню, а отже, про безпеку для гірників. Якщо ж канарка не співала, це означало, що вона загинула від надміру вуглецю та спускатися в шахту було небезпечно для людини.
Про смертність шахтарів говорять вкрай нечасто — так само, як і про небезпеку гірничої професії загалом. Немає ані точної статистики, ані повного переліку жертв. Саме цю тему в роботі передано надзвичайно тонко й чутливо.
“Пам’ятники на плечах” у межах проєкту “1040 метрів під землею”, Цай Гоцян, 2011
Інсталяція
Проєкт “1040 метрів під землею” створений китайським митцем Цаєм Гоцяном внаслідок його емоційного захоплення: у травні 2022 року він відвідав підземелля соляних і вугільних шахт і, вразившись працею гірників, вирішив створити свій твір. У його основі — портрети гірників, які він створив із пилу. Гігантські образи працівників шахт звеличувалися на спеціальних дерев’яних постаментах посеред “чорного” та “білого” золота. Митець намагався переосмислити героїзм радянської пропаганди, яка постійно зверталася до шахтарських перемог, проте насправді не помічала за працею людей. Ці портрети — подяка та захват тими, хто щодня виконує надзвичайно тяжку роботу.
“Гірчиця в садах”, Петро Армяновський, 2017
Цей документальний фільм називають одним із найкращих, що розповідають про Донбас. Адже він не стільки про сам регіон, скільки про людину, яка повертається до різних ландшафтів. У центрі сюжету — історія Олени Апчен, драматургині й нині військовослужбовиці. У фільмі вона повертається додому, в місце поблизу лінії фронту. Це кіно про природу сучасності та природу пам’яті, які переплітаються між собою.
Гірчиця тут постає як сильний образ і метафора згадування. Олена лягає в батьківському саду, де її брат посадив гірчицю, щоб будяки не лізли до сусідів, — лежачи в тій траві, вона згадує, якими великими й смачними колись були абрикоси, вишні, груші, черешні. Сад постає простором піклування та впорядкування — так само, як пам’ять і саме життя.
Проєкт “Повторювані цикли або ходіння по колу”, Віталій Матухно, 2025
Виставка
Віталій Матухно — мультидисциплінарний митець, народжений у Лисичанську, чия творчість базується на рефлексії та осмисленні досвіду переміщення й утрати дому.
У цьому проєкті він ніби прагне повернутися до різних місць через фотографування. “З плином часу ландшафт, що закарбувався в моїй пам’яті, розмивається, наче краєвид з вікна вагона. Чим далі шлях, тим важче втримати зв’язок із домом; тим більш абстрактними та нечіткими стають спогади; тим складніше вести діалог про те, що для мене є важливим. За інерцією я продовжую фотографувати, хоч і не маю доступу до Лисичанська. Камера в моїх руках стала інструментом пошуку знайомих пейзажів і можливістю зберегти себе”, — говорить він.
Описуючи цю виставку, критик і художник Олексій Мінько назвав Матухна “ентузіастом східного відчаю”. І хоча в роботах митця справді багато туги за домом, я б не назвала це відчаєм. Швидше — любов і турбота про дім, які насамперед проявляються через практики архівування та збереження.
“Колективні фантазії та восточные ресурсы” Катерина Алійник та Наташа Чичасова, 2023
Артбук
У цьому зіні йдеться про уявлення: те, що формує сприйняття українського сходу — як місця на мапі, як території, як простору народження, ресурсів, екзотики та експлуатації. Водночас ця книга насамперед про війну та втрату дому, про неможливість і можливість бачитися з рідними та загалом про часом непрості відносини між батьками та дітьми. Назва навмисно поєднує іронію та тривогу, вказуючи на те, як колективні фантазії стають інструментом економічного й політичного насильства, а банки з консервованими помідорами перетворюються на контрабанду.
У цій публікації художниці працюють із мовою, образами та культурними кліше, відкриваючи читачам людський і побутовий рівень війни — той, зіткнення з яким змушує одночасно і плакати, і сміятися.
“Діорама”, Зоя Лактіонова, 2018
Документальний фільм
Можливо, на перший погляд може здатися, що цей фільм — про музей. Адже “діорама” відсилає до музейного формату експонування, покликаного “охоплювати” глядача батальними битвами та монументальними історичними сюжетами. Людина тут опиняється в епіцентрі події — маленька й незграбна.
Та що ж насправді відбувається у фільмі? Зоя Лактіонова лише запозичує цей прийом, але перевертає його догори дном: пейзаж Приазов’я, що опинився у війні, не апелює до переможної розповіді, а натомість проблематизує розриви, втрати й замовчування. Це фільм про інший бік військової реальності, де людина, опинившись у вирі історії, чинить їй опір через згадування та пам’ять.
“Життя тече своєю буденною дійсністю, але раптом щось невловиме змінює його хід. Все, що залишається — це поринати у спогади, в яких усе зберігається недоторканно, наче в музеї”, — йдеться в описі фільму, який вартий вашого перегляду.