Проникливий погляд на життя та передчасний відхід Емі Вайнгауз
Фото: Getty Images
Актуалізовано: 22 січня 2026
Емі Вайнгауз — одна з найбільш визначних британських виконавиць XXI століття. Її особливий вокал захоплював мільйони, обдарованість видавалася безмежною, а доля виявилася надто короткою. Артистка потерпала від згубної звички, і її кончина стала частиною сумного «Клубу 27».
Матір співачки, Дженіз Вайнгауз, ділиться оповіддю про доньку, яку світ знав як легенду, а вона — як свою любу Емі. У спогадах «Любити Емі» Дженіз розкриває глибоко особисту та зворушливу історію про надзвичайно чутливу, бунтівну й водночас дивовижно вразливу дівчину з великою душею та прихованим болем, що лишався невидимим для публіки.
Про висування Емі на «Ґреммі» у 2008 році, розквіт її діяльності та важкий шлях боротьби із залежністю в той час — у фрагменті з книги «Любити Емі» від видавничого дому «Лабораторія».
Емі висунули в шести номінаціях і запропонували виступити на п’ятдесятій щорічній церемонії «Ґреммі» в Стейплс-центрі в Лос-Анджелесі. Вона зателефонувала відразу перед Різдвом, аби повідомити, і хоч у голосі я відчувала неймовірну радість, не кажучи вже про здивування, що її висунули в такій кількості номінацій, реальність вдарила у відповідь, адже тепер перед нею постала проблема отримання візи для виступу в США.
Щоб мати можливість подати запит на візу виконавця, в її організмі не могло бути жодних наркотичних речовин, зокрема рецептурних ліків, протягом тижня до проведення тесту. Позитивний результат тесту означав автоматичну відмову у в’їзді. Тест на наркотики призначили на 22 січня 2008 року, але Емі не зазирала на тиждень уперед. Вона навіть на день не загадувала. Максимум на мить.
Зранку в день тесту в Sun оприлюднили приголомшливу новину. Виявилося, двоє приятелів Блейка продали газеті знімки Емі, яка вживає кокаїн. Мітчела завчасно попередив про це Рей Косберт, але я дізналася про цю новину, коли її вже надрукували. На той час я майже припинила купувати газети, але якщо там було щось жахливе, про що мене слід попередити, мені телефонував Мартін і вводив у курс справи.
Разом з новиною надрукували й відео, наскільки я розумію, але я його не переглядала. Того ранку я пішла й придбала примірник Sun, сіла в автомобіль і втупилася на обкладинку. Тіло поступово втрачало чутливість. Це вперше відтоді, як я місяцями намагалася тримати під контролем почуття, я не витримала й голосно плакала.
Я бачила Емі в стані сп’яніння, я бачила її зовсім не схожою на людину, але я жодного разу не бачила, як Емі, власне, вживає наркотики. Гадала, що мене знудить просто там. Хотілося зникнути з цього світу.
У минулому траплялося, що Емі бачила негативні відгуки про себе й казала:
«Дивись, мамо, про мене й досі пишуть! Вони сказали те й те, але дивись, я й досі в газетах!»
А я завжди говорила їй: «Якщо про тебе писатимуть, Емі, зроби так, щоб писали завдяки твоєму таланту». Тож мені було надзвичайно важко змиритися, що вона опинилася на першій шпальті через свою кокаїнову залежність. Я вважала, що вона перетворилася на карикатуру на саму себе. Лише Господу відомо, що подумали люди, коли побачили ті світлини, але мені здавалося, що про її життя пишуть так, ніби вона обрала шлях наркотичної залежності, ніби вона нею насолоджується.
На щастя, я майже не бачила Емі в найгіршому стані, але я достатньо побачила її виснаженою, розбитою й спустошеною, щоб знати, що їй це зовсім не подобалося. Ніхто не вибирає нищити себе таким чином. Емі була бранкою наркотиків.
Як би сильно вона не прагнула звільнитися, її розум і тіло були ув’язнені. Її залежності почали існувати окремо. Те, що починалося як втеча чи щось, на її думку, підконтрольне, переросло у звичку, яку вона не контролювала. Вона стала схожою на наркозалежних, які приходили в мої аптеки, і моїм найбільшим побоюванням тепер було, що вона зайшла надто далеко, щоб побороти цю звичку й змінити своє життя.
Хоча я зосереджувалася на тому, щоб бути Емі підтримкою, мене мучили ці інші голоси. Не думаю, що хтось із батьків зможе пережити таке й не засумніватися в собі й у тому, яку роль відіграв у проблемах власних дітей, але я утрималася від запитання, що я могла зробити краще: поки ми жили разом, я намагалася з усіх сил, враховуючи наявні знання та ресурси. Але тоді й згодом я постійно міркувала, що я могла зробити по-іншому. Чи могла я цьому запобігти? Я досі думаю про це, але відповідей, як завжди, немає.
Насправді ж, звичайно, існують тисячі можливих відповідей. Я важко борюся сама з собою, щоб не брати на себе провину, адже знаю, що це ні раціонально, ні продуктивно. Це зайняло багато років, але я дійшла висновку, що звинувачувати себе, мою хворобу, Блейка чи будь-кого іншого просто деструктивно, оскільки життя Емі не було «нормальним» — її штовхали до крайнощів, де тільки можливо. Наскільки я розумію, таке могло трапитися, навіть якби вона не стала знаменитою. Залежність руйнує життя тисяч звичайних людей і тисяч родин щодня, і це відбувається через безліч причин, а не лише одну.
Голові Universal Music, Люсіану Ґрейнджу, нарешті вдалося організувати зустріч з Емі, щоб обговорити її майбутні виступи на Ґреммі. На кону стояла кар’єра Емі, але я знала, що навіть це навряд чи завадить їй втратити контроль. Її привіз Мітчел, вона запізнилася, і я впевнена, що, якби не він, вона б узагалі не прийшла. Прямий підхід Люсіана дав певні результати. Він сказав усе відверто: або вона звертається по допомогу, або він зробить так, що вона більше не працюватиме. Він уже скасував її виступ у Каннах 24 січня, оскільки вважав, що Емі зганьбить себе. Навколо Емі були хороші люди, які, як і ми, вірили в неї, і ми безмежно вдячні їхнім спробам втрутитися.
А ще існувала цілком реальна ймовірність, що Емі висунуть звинувачення через відео Sun з кокаїном, і я хвилювалася, що її справу не розглядатимуть неупереджено через те, що історію висвітлив таблоїд. Було не зрозуміло, про яку з катастроф турбуватися насамперед, але я не мала впливу на її діяльність, тож подумала, що мені важливіше продовжувати підтримувати її на шляху боротьби з наркозалежністю. Без цього нічого не буде.
Того ж дня, коли вона поспілкувалася з Люсіаном Ґрейнджем, Емі лягла в лікарню «Капіо-Найтинґейл», але дорогою туди майже передумала. Якщо відверто, я сумнівалася, чи її вистачить надовго, але тепер мислила невеличкими кроками, а це був невеликий крок до одужання. Якби вона тільки набрала трохи ваги, думала я. То був би початок набуття фізичної сили, необхідної для одужання. У «Капіо-Найтинґейл» Емі знову потрапила до психіатра-консультанта Маріоша П’єрідеса. Перші два дні вона здебільшого спала, їй дозволили прийняти лише кількох відвідувачів. Приблизно через три дні її перевели до «Лондон-клінік» для відновлення водного балансу, оскільки її часто нудило.
Я бачилася з нею, коли її перевели, але нетривалий час. Лікарі зовсім не давали їй наркотиків, тож вона була фізично виснажена й здавалася втомленою, змученою і не мала бажання розмовляти. Процес повної відмови від наркотиків — одна з найжахливіших речей, яку може пережити залежна людина. Емі мала цілий ряд симптомів: від нежитю до нудоти, діареї та сильного болю в животі, але я побачила крихітну зміну в її мисленні. Вперше за довгий період вона, здавалося, хотіла вилікуватися.
А вже за кілька днів хтось проніс для неї наркотики в іграшковому ведмедику. Не знаю, можливо, менеджмент Емі знав заздалегідь про новину в Sun, але вони домовилися про перенесення тесту на наркотики, необхідного для візи США на тиждень, щоб вщухла буря й Емі мала більше шансів його пройти. Посольство США відхилило її заяву, тому що в її крові виявили сліди кокаїну. Два кроки вперед, один назад.
Це був гіркий урок для Емі. Вона понад усе прагнула поїхати до США. Ґреммі — це важлива подія, і я могла зрозуміти її розчарування, але таємно раділа, що їй не надали візу. Я ніколи б не сказала цього Емі, але вважала, що для неї це було б занадто. Я не лише про дорогу й виступ. Мене лякала думка, що в її душевному стані вона не впорається з усім одразу. В уяві поставала маленька дівчинка, що загубилася у величі події та не могла себе контролювати.
