У видавничому домі “Віхола” з’явилася друком книжка “Марія Примаченко без міфів”, автором якої є мистецтвознавець і постійний дописувач Vogue Ukraine Оксана Семенік. Авторка представляє правдиву оповідь про мисткиню та руйнує легенди, що огортають її образ. Від дитинства у селі, де мала дівчинка малювала квіти на стінах осель, до Лаврських майстерень у Києві; від перших звірів — до трагедій війни, особистої втрати, Чорнобиля та вернісажів у Парижі, Нью-Йорку й Венеції — завдяки цій книзі ми можемо відкрити для себе таку Марію Примаченко, якої ще не знали. У день народження мисткині заглиблюємося в уривок із книги — про те, як художниця відображала у своїх полотнах любов і взаємини.
Все починається з кохання. І робіт Марії Примаченко про кохання, шлюб і відносини значно більше, ніж здається на перший погляд. Нерідко вони завуальовані — це ніби ілюстрації до фольклорних пісень, які насправді розкривають безліч життєвих ситуацій. А ось чи варто розцінювати вибір пісень як натяки на автобіографічні моменти мисткині — тут вже міркуйте самі.
Реклама.
Вочевидь, найбільш особистими є деякі відображення Катерини з поеми Тараса Шевченка або ж зображення самотньої мами. Марія залишилася наодинці з Федором, і хоча чоловік її не покинув, як у творі Шевченка, а вирушив на війну, громадський осуд у селі не важко уявити. Їй також могли боліти історії жінок, які стали вдовами після війни. Вони так само могли покладатися лише на себе, та ще й були змушені працювати на новій панщині в колгоспах. “Катерина пішла жито жати, забула серпа узяти. Серпа взяла, хліб забула, бо такая доля була”,— зображує Примаченко дуже подібну на себе дівчину з дитиною серед колосків жита і волошок, де знаходиться колиска. Зображення важкої долі вдови також часто з’являється у творчості художниці, особливо в контексті жінки, яка ще чекає вдома свого воїна.
Утім теми залицянь та весілля були ще більш розповсюдженими у творах мисткині. Один з найбільш повторюваних сюжетів — дівчина і хлопець біля колодязя. На деяких полотнах показано, як юнак просить дати води коневі. А дівчина або дає згоду, або відмовляє. Візьмемо хоча б роботу “Веде Ваня коні до воли за шовкові поводи, іде Галя воду брати, щоб коника напувати” (1982). Справді, вираз “напоїти коня” в українських народних піснях означає кохатися. Ще одним образом інтимної близькості в українських піснях є сад, ліс або гай. У Примаченко молоде подружжя тримається за руки, а сама робота має назву “Гуляння в лісі молодих людей” (1987). Поміж квітучих дерев цілуються закохані, а поряд два коники: “А я коня пасла. Прискакав конем козак. “Мила, люба!”. І каблучку подарив, і руку предложив, жоною назвав, обняв і поцілував”. Але ця робота, датована 1992 роком, вже про сучасні залицяння і сватання.
Не оминає коня і весілля на Поліссі. Найкраще про весілля в цьому регіоні описала етнологиня Ірина Несен, тому детальніше про обряди можете дізнатися в її працях. Та повернемося до коня. У багатьох селах існував звичай гарно “прикрасити” коня вінком, килимом, стрічками, дзвіночками. Ось вам натяк — якщо кінь на полотні прикрашений, то ми бачимо весільний обряд або подружню пару. Коня також заводили в дім, а ще він супроводжував молодят впродовж усього весілля. На деяких весільних картинах ми бачимо одного або навіть трьох коней, запряжених у віз, з молодими та, можливо, батьками, сватами. Той, хто сидить спереду, тримає в руках вільце, або гільце,— обрядове весільне дерево, оздоблене стрічками, кольоровими нитками, шишками, калиною і всім, на що тільки вистачить фантазії. Гільце зазвичай робили з верхівки сосни, ялини, вишні, черешні. Ірина Несен зазначає, що весільне гільце символізує не тільки нову сім’ю, а й цілий всесвіт, адже це “дерево життя” або “світове дерево”. До речі, улюблений символ Марії Примаченко.
Ще один звичай, який відтворює художниця у своєму творі,— це другий день весілля, коли переодягають хрещених батьків, а також катають їх на возі або тачці по селу.
Художниця дуже любила весілля: про це свідчить і велика кількість присвячених йому робіт, і її активна участь, коли в селі хтось брав шлюб. Примаченко шила весільні сукні та весільне вбрання. Вона була вправною майстринею і могла на око пошити будь-що. Завдяки цьому родина виживала у скрутні часи, хоч і розплачувались односельці з нею зазвичай харчами. Як згадувала невістка Катерина, Марія нічого не вимагала від замовниць, адже грошей ні в кого не було: “Працювали в колгоспі за трудодні, а в кінці року давали зерно чи картоплю. А ще й щорічні великі податки з двору: 240 літрів молока, 120 яєць, 25 кілограмів м’яса”.
Марія також брала участь у приготуваннях на весілля, а саме у створенні різних фігурок з тіста. “На весілля на другий день я пекла з тіста козаків зі зброєю та качок, якими прикрашали печену курку”. Фігурки з тіста вона також робила для великодніх пасок, але не на коровай. Можливо, це пов’язано з тим, що за традицією пекти коровай мали лише заміжні жінки.
А після весілля починалися будні: і радісні, і не зовсім. Хоча її мистецтво завжди уявляється нам як яскраве та життєдайне, все ж воно відтворює реальне життя. На картині “Ой не знає чоловік, як жонці годить…” (1978) зображено чоловіка, який замість коня запряг свою дружину й поводиться з нею, як з конем. Підганяє її та годує соломою. У кінці “приказки” вона відповідає: “Не давай мені їсти, а дай мені сісти. Бо ти їхав, а я везла — чуть-чуть душечка не вилізла”.
Прикладів такого нещасливого шлюбу, де чоловік знущається з дружини, бо п’є, б’є, продає свого коня або зовсім не допомагає по господарству, Примаченко наводить багато. Наприклад, у створеній у 1994 році картині “Каже видра: “Краще дружити із вужем, ніж із п’яницею-мужем””. Зображала мисткиня і самотнє материнство: “Чаіка в осоці пливе, з чаєнятами її кинув чаі із дитятами. Сам по мору поійхав из рибятами” (1971).
Оповіді про невдалі та нерівні шлюби з’явилися знову-таки як ілюстрації до народних пісень. Наприклад, одна з популярних пісень у різних варіаціях — це шлюб “старого з молодою”. В принципі все зрозуміло. Нерідко ці шлюби відбувались всупереч згоді нареченої, за згодою з батьками, через фінансові вигоди або ж з інших причин. Наприклад, коли дівчина довго не могла вийти заміж або ще гірше — була зганьблена через чутки про її дівочу честь. Та ця пісня не тільки про жаль до дівчини та несправедливість. Вона не змирюється зі своєю долею:
Ти старий труп, труп, сиди ж тут, тут,
Наварила-м тобі каші і два горшки кваші.
Ти старий дідуга, згнув-єсь ся, як дуга,
Тобі бабу було брати, не мені вік в’язати.
Згиньте, пропадьте, старії кості,
Не сушіте, не крушіте моєй молодості.
Або ж поетична історія-примовка, яку вигадала Примаченко (без малюнка): “Умер Савраїн да й на лавці лежить, єго жінка Савраінка по гарєлку біжить. Горілочку несе і музики веде. От тепер я Савраіна не боюся тебе. А Савраін жінку одурив узяв люльку і закурив”.
І куди ж без улюбленої теми жартів і народних пісень про кумів, особливо про їхні часом дуже близькі стосунки. Насправді, пісні чи приказки не виникали без причини, отже, це явище було доволі поширеним. Зважаючи на те, що в давнину кума і кума обирали для дитини з метою і можливістю дублювати обов’язки біологічних батьків у разі, якщо з ними трапиться якесь нещастя, у давні часи не засуджували і сексуальні відносини між кумами, як між чоловіком і дружиною. Та Примаченко знову “приховує”, можливо, життєву історію за ілюстрацією народної пісні:
Ой кум до куми
Судака тащить.
“Ти кумушка, ти голубушка,
Звари мені судака,
Щоби юшка була.
Ти юшечка, ти петрушечка,
Ти ж моя кума люба, кума душечка!”.
Або й показує натяки подружньої зради: “Прийшов кум до куми, кума моркву поле: “Добре кум, що прийшов — мій пішов у поле””.
А на одній з картин квіткових композицій Примаченко описує ситуацію, коли чоловік пішов від дружини: “Зажурилася голубка, покинув голуб голубку, пішов до другої голубки пошов бо друга уміє воркотать ще й чарочку наливать”. І підпис: “Дару Ані Ф. на нове щастя”. Це, вочевидь, життєва історія, яку Примаченко вирішила присвятити ображеній жінці. Можливо, й інші історії мисткиня бачила щодня?
Жінки, відображені Примаченко, здатні на рішучі дії, наприклад, “продати своїх чоловіків на базарі”. Це ілюстрація народної пісні про те, що жінки вирішили продати чоловіків. Але на них з’явилося дуже багато “покупниць”. Ціни на чоловіків пропонували такі: 40 коней та 100 золотих рублів. Закінчується пісня тим, що з кіньми треба возитись, з грошима носитись, а чоловік може й згодитись.
Те, що більшість її сюжетних полотен — автобіографічний жанр, вважали і мистецтвознавці, які знали Марію Примаченко особисто. Та багато сюжетів своїх картин художниця запозичувала з радіо та телебачення.