Мистецтвознавиця, науковиця і директорка Національного художнього музею України розповіла про професійну діяльність і своє призначення — зробити наше мистецтво більш відомим у світі.
Опубліковано: 06 січня 2026
Юлія з’явилася на світ в Олександрії, що на Кіровоградщині. З дитинства захоплювалася мистецтвом: відвідувала художню студію, школу, а потім у Решетилівці оволоділа технікою перебірного ручного ткацтва. Мала намір стати дизайнером одягу, проте доля привела її до мистецтвознавства. Ще під час навчання в НАОМА (Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) отримала пропозицію працювати в Національному художньому музеї України. Спочатку на посаді молодшого наукового співробітника, а згодом головного зберігача фондів. З 2016 року очолює музей, розвиваючи його як сучасний культурний осередок і презентуючи українське мистецтво світовій спільноті.
Юлія — кураторка значних виставкових ініціатив, які стали помітними в історії українського мистецтва, серед яких «Олександра Екстер. Амазонка авангарду», «Микола Глущенко. Шляхами мандрів», «Спецфонд. 1937–1939». Є авторкою наукових праць і активною членкинею професійної організації ICOM (Міжнародна рада музеїв. — Прим. Ред.). Британське видавництво Thames & Hudson опублікувало масштабну ілюстровану збірку досліджень музею у 2023 році — In the Eye of the Storm. Modernism in Ukraine 1900–1930s. І міжнародна Бібліотечна асоціація визнала її однією з десяти книг у своєму напрямку у світі, які варто прочитати протягом життя. Юлія вважає це великим досягненням своєї команди.
ELLE: Як змінила тебе велика війна?
Юлія Литвинець: Це непросте питання. Мабуть, для мене став важливішим особистий аспект. До війни весь свій творчий потенціал я спрямовувала в музей. Проте з початком повномасштабної війни, з тими значними втратами, які відчуває вся Україна, з тими людськими жертвами, серед яких і рідні, і близькі, — наше життя стало надзвичайно швидкоплинним і зосередженим. Я усвідомила, як важливо цінувати кожну мить, можливість спілкування з близькими. Відбулася переоцінка цінностей. Звісно, я віддано працюю, роблю те, що потрібно, але моя душа сконцентрована насамперед на людях.
У тебе сім’я, росте першокласниця донечка. Як підтримуєш баланс між кар’єрою та сім’єю?
Ю.Л.: Насправді це дуже складно. Мені якраз і допомагає триматися сім’я. Повертаючись до першого питання, у житті під час великої війни змінилися пріоритети. І ці зміни стосуються всього суспільства. Змінилося ставлення одне до одного, стало більше емпатії та взаємодопомоги. Наприклад, дитину можна в садочку залишати аж до пів на восьму. Самі вчителі, вихователі більш схильні до допомоги.
Ти неодноразово говорила, що сприймаєш музей як живу істоту. Як розпочалася ваша спільна історія?
Ю.Л.: Наш роман триває вже кілька десятиліть (Посміхається). Вперше мама привела мене до музею, коли мені було шість. Добре пам’ятаю ту експозицію — я була зачарована. Тоді й з’явилася перша закоханість. Згодом, під час навчання в інституті, ми приходили до музею на практику. Людмила Семенівна Міляєва (видатна українська мистецтвознавиця, академік, докторка мистецтвознавства, професорка. — Прим. Ред.), порадила мені спробувати себе в музеї. Отже, відразу після отримання диплому стала молодшим науковим співробітником, займалася дослідженням іконопису. Відтоді, з невеликою перервою, я тут. Новий етап почався у 2016 році, коли я взяла участь у конкурсі на посаду директора, який, мушу відверто сказати, був емоційно виснажливим — справжні «бої без правил». Але саме вони загартували мене. До того дев’ять місяців виконувала його обов’язки, поєднуючи їх з роботою головного зберігача. Було важко, але захопливо. Паралельно працювала в українському комітеті ICOM — і це була моя віддушина. Я ніколи не мріяла бути директором, просто дуже любила і люблю музей та свою справу. Так почався новий розділ нашого роману з музеєм — і він триває далі.
Розкажи, будь ласка, а який Національний художній музей за своїм характером?
Ю.Л.: У ньому безсумнівно відчувається потужна чоловіча енергія (Посміхається.) Він з норовом (Посміхається.) Музей приймає тільки тих людей, які йому підходять. Я неодноразово спостерігала такі випадки, коли начебто й обдарована людина, й на перший погляд все добре складається, але вона за своєю енергетикою не підходить музею. І ці люди йшли, розумієте? Згадую випадки, коли люди йшли з музею й поверталися. Бо вони з музеєм не могли одне без одного (Посміхається.)
Як незавершені романи, так?
Маєш рацію! (Посміхається.) Музей обирає й міцно утримує своє коло, і ти стаєш частиною його великої історії.
Розкажи, будь ласка, про легенди, пов’язані з музеєм, чула, що в ньому мешкають і привиди.
Ю.Л.: У нас багато чого бачили співробітники (Посміхається.) Якщо серйозно, коли я була головним зберігачем і доводила себе до інтелектуального виснаження, спускалася в фонди й вигадувала собі там роботу: починала щось прибирати, перекладати, звіряти… І коли дуже затримувалася в приміщеннях, завжди наставав момент, коли ставало не дуже комфортно й я починала відчувати на фізичному рівні чиюсь присутність. І коли я це відчувала (посміхається), я розуміла, що мені час йти. Ці відчуття важко пояснити. По-перше, ставало холодніше в приміщенні. По-друге, наставала якась особлива тиша, яка починала тиснути. І наче щось-хтось натякав: йди додому, досить (Посміхається.) Те саме переживало чимало моїх колег в музеї, особливо тих, хто працював у фондах.
Цікаво! Такі дуже тонкі матерії.
Ю.Л.: І все це є ще більшим підтвердженням, що музей — дійсно жива істота, яку наповнювали своєю енергією за ці 126 років всі ми — не тільки працівники музею різних поколінь різних часів, але й всі відвідувачі…
А як музей поводиться під час різних сучасних катаклізмів, зокрема під час повномасштабної війни?
Ю.Л.: Ми в ньому, особливо на початку 2022-го року, почувалися в безпеці. Я з частиною команди практично жила, ми цілодобово працювали у перші тижні повномасштабного вторгнення. Нам з музеєм і в ньому було напрочуд спокійно та затишно. І в ті холодні у всіх сенсах дні ми, до речі, не відчували холоду. Музей став втіленням Берегині, тільки в чоловічому роді (Посміхається.) Ми берегли його, а він оберігав нас.
Давай поговоримо про успіх музейних виставок під час війни на тлі зростання уваги та інтересу до української культури, зокрема українського мистецтва. Згадай, наприклад, топ-3 з них.
Ю.Л.: Звісно, міжнародний проєкт «В епіцентрі бурі: модернізм в Україні 1900 – 1930-х». Він був і є. До кінця січня 2026 року експонується у Лодзі, в Польщі. Про нього багато написано, він важливий для України, для світу, і продовжуватиме свій шлях. Дуже пишаюся колегами, які його організували. Безмежно вдячна Франчесці Тиссен-Борнемісса, яка посприяла представленню українського мистецтва у престижних міжнародних інституціях, за ту підтримку, яку вона не тільки надає конкурентному проєкту, а й за те, що стала великим другом нашого музею.
Якщо говорити про проєкти всередині країни, то їх було насправді декілька. Я дуже пишаюсь актуальною виставкою «Олександр Мурашко. Кольорові модуляції». Зробити такий знаковий проєкт, не маючи з міркувань безпеки традиційно знакових речей (хоча музей має велику колекцію творів Мурашка — сто робіт) — це перемога всієї нашої музейної команди. Ця виставка важлива й для переосмислення самого генія Мурашка, й для країни, для світу в нинішньому контексті. Я пишаюся дівчатами, кураторами проєкту, — Мариною Дроботюк і Лесею Толстовою. Ну, звісно, коли закінчиться війна нашою перемогою, ми зробимо виставку повної музейної колекції Мурашка.
Ще згадую наш цифровий проєкт — віртуальну виставку українського портрету 1925 року, над якою ми довго та ретельно працювали. Виставка у вільному онлайн доступі. Віртуальній колекції портретів передував ґрунтовний підготовчий процес: віднайдення всіх зображень, ідентифікація, дослідження. Зараз відбувається озвучка англійською мовою. Наступного року ми плануємо видати друкований каталог проєкту. Ми начебто повертаємось на 100 років назад, але ми маємо прожити ту історію, яку в нас вкрали.
Про що ти мрієш на різних рівнях буття?
Мрію, як і кожна любляча мати, щоб моя дитина виросла, стала самостійною, здобула освіту (Посміхається.).
Як для держави, мрію, щоб була наша справедлива Перемога, щоб настав мир, щоб ворог був суворо за всі злочини на нашій землі покараний. Прагну кровної відплати.
Щодо музею — мрію з 2016 року про завершення реставрації (Посміхається.) Мрію про випуск каталогу втрачених під час Другої світової війни творів. Всі твори, які шукаємо, фізично існують і розпорошені по всьому світу. А нам так важливо повертати свою історію й добре знати її!
Текст: Мирослава Макаревич
Колаж: Юлія Портарескул