Українські артисти під час театральної вистави “Заручини. Весілля” постановника Івана Уривського на етно-електронному святі “Вирій. Простонеба”, Київ, Україна / 9 серпня 2025 року © Getty Images
Юлія Самборська
У нинішню добу поширення штучного інтелекту соціум не тільки зрідка уникає бажання міркувати, а й наполегливо копіює успішність бутафорсько-бездоганного віртуального світу. Зважаючи на те, що бездоганна ілюзія у 99,9% ситуацій не збігається з дійсністю, чималій кількості людей часом потрібно «зцілюватися» від «інтернет-ушкоджень» загальноприйнятими віяннями.
Ближче до завершення 2025 року великої популярності в різних соцмережах набув потік «Я не зміг…». Після цих трьох слів усі наввипередки взялися підсумовувати рік і розповідати, що саме не вдалося (закінчити ремонт, придбати електрогенератор чи видалити TikTok — можливостей безліч). У цій низці «невдач» є що сказати й про театральне буття-2025. Спробую і я в модному форматі зафіксувати те, що не вийшло цьогоріч в українських театрах.
АНДРІЙ СИНИШИН — у різні часи артист Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, Львівського академічного театру естрадних мініатюр «І люди, і ляльки» та Львівського академічного театру імені Леся Курбаса; доброволець, позивний «Стус», поліг 16 квітня 2025 року у віці 26 років під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Юнаківка Сумського району Сумської області.
Відзначений нагородами Міністерства оборони України «Золотий хрест» і «Разом до перемоги», медаллю «Ветеран війни» та нагрудним знаком «Учасник бойових дій».
Зараз на сайті президента України побратим Андрія — також знаний львівський актор Олексій Кравчук оприлюднив петицію з проханням надати Андрію Синишину найвище державне звання — Герой України (посмертно). Наразі для подання петиції на розгляд не вистачає трохи менш як чотирьох тисяч голосів. Тому дуже прошу: витратьте хвилинку та виразіть вдячність за захист, підписавши петицію.
МАКСИМ КОВТУН — актор Дніпровського академічного обласного українського молодіжного театру, доброволець, служив у штурмовій бригаді, згодом став оператором БпЛА. Загинув 2 травня 2025 року у віці 36 років також під час виконання бойового завдання на Сумському напрямку.
Грав у «Гравцях» за Гоголем, виконав головну роль Езопа в однойменній виставі, брав участь у постановках як для дітей, так і для дорослих.
ЮРІЙ ФЕЛІПЕНКО — актор Київського академічного драматичного театру на Подолі, багато знімався в кіно; доброволець, позивний «Травень», служив у складі БпАК «Ахіллес» 92-ї ОШБр, загинув 14 червня 2025 року у віці 32 років. Посмертно нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
Юрій зіграв чимало ролей у театрі на Подолі. Останні роботи: Креонт / Хор у виставі «Цар Едіп» (режисер Давид Петросян); Громадянин Австрії / Степан Мудрик / Ганс у виставі «Зелені коридори» (режисер Максим Голенко), Вартовий у виставі «Процес» (режисер Давид Петросян).
Перелік кіноролей Юрія теж значний. Останні роботи: Роман (головна роль) у серіалі «Окуповані» (режисер Павло Тупік), Марко Войтенко у серіалі «Обіцянка Богу» (режисер Анатолій Григор’єв).
Маю честь знати Юру особисто. Після його смерті зловила себе на жахливій думці про те, що він був надто досконалим для цього світу — тямущим, чесним, обдарованим, вродливим, харизматичним, добрим і відвертим. «Молоді ховають молодих. За що нам це?!» — вимовила до мене незнайома юна леді під час прощання з Юрою. І справді… За що?!
«Я не звинувачую нікого в цій смерті, окрім Росії. Я хочу попросити кожного, хто тут є, вбити в собі все російське. Забути мову ворога, забути про те, що вони існують, і мститися», — з таким проханням до присутніх на прощанні в театрі на Подолі звернулася дружина Юрія Катерина Мотрич.
ІВАН КОНОНЕНКО — доброволець, професійно займався спортом, був призером і переможцем десятків змагань. Після тяжкого поранення 2022 року лікарі попереджали, що повне відновлення неможливе, як і повернення на фронт. Натомість Іван розробив власну програму реабілітації, ділився досвідом, записуючи відеоінструкції, та згодом повернувся в стрій.
Був командиром стрілецького взводу військової частини А1815. З 25 лютого 2025 року Іван вважався зниклим безвісти. У грудні цього року стало відомо про його загибель. Йому був 41 рік.
Іван брав участь у театральних проєктах, проте більше був відомий за ролями в кіно («Слуга народу», «Пекельна Хоругва, або Козацьке Різдво», «Скажене весілля», «Перші ластівки», «Кріпосна», «Слідчі», «Реальна містика»).
ВАЛЕРІЙ ЛИТВИН — доброволець, із 2023 року обіймав посаду головного інженера в підрозділі FPV-дронів.
У цивільному житті — скрипаль, син першої скрипки Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки Володимира Литвина.
Валерій працював звукорежисером у Київському академічному театрі українського фольклору «Берегиня».
Про загибель митця стало відомо на початку грудня 2025 року.
У звичайному житті мистецька спільнота також зазнала втрат.
На 91-му році життя у квітні цього року померла народна артистка України Таїсія Литвиненко, легендарна постать в історії театрального та кіномистецтва, прима Львівського національного драматичного театру імені Марії Заньковецької. Улюблена народна Химка у відомому фільмі «За двома зайцями» та чарівна Галя в «Назарі Стодолі». Загалом близько сотні ролей у театрі, 20 кіноробіт і багато талановитих учнів — такою є мистецька спадщина пані Таїсії.
У віці 42 років померла акторка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Анастасія Добриніна, яка походила з творчої династії. В актуальному репертуарі грала у виставах «Житейське море», «Комедія на руїнах», «Незрівнянна», «Весілля Фігаро» та «Кайдашева сім’я».
У липні цього року у віці 76 років після тривалої боротьби з тяжкою хворобою померла заслужена артистка України Тетяна Шеліга. Майже 15 років свого творчого життя пані Тетяна присвятила Національному академічному театру російської драми імені Лесі Українки, де зіграла пів сотні ролей, пізніше брала участь в антрепризних проєктах і багато знімалась у кіно (зокрема телесеріалах «Коли ми вдома», «Центральна лікарня», мюзиклі «За двома зайцями» та ін.). Справжня народна любов прийшла до пані Тетяни після виходу на екрани серіалів «Коли ми вдома» та «П’ять хвилин до метро».
Українським театрам не вдалося уникнути скандалів
Майбутнім митцям у навчальних закладах часто наводять тезу: конфлікт — це рушійна сила драми. І, мабуть, настільки часто наводять, що ця теза стає беззаперечною істиною, обов’язковою для застосування в усіх сферах життя, а не лише під час репетицій чи на сцені.
2025 року конфлікти траплялися частіше, ніж яскраві театральні прем’єри. А певні наслідки конфліктів — сварки з великою кількістю жахливих епізодів — уже точно будуть і 2026-го.
Першою 2025 року руйнівної критики з боку публіки зазнала народна артистка України Лариса Кадочникова, вона ж легендарна Марічка у фільмі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Під час церемонії вручення премії імені Параджанова пані Лариса відмовилася говорити українською мовою перед глядачами й попросила поважати її право, тому що вона багато зробила для України, ну й українською розмовляє лише в театрі, а говорити має право хоч англійською. Згодом улюблениця Параджанова вибачилася, пояснила, що розгубилась, але було запізно, бо культура скасування ширилась ЗМІ та соцмережами зі швидкістю світла. Звучали пропозиції бойкотувати вистави (аж дві на той час. — Ю.С.) за участю народної артистки в столичному театрі імені Лесі Українки. Врятував Кадочникову інший відомий режисер — Девід Лінч. Помер. Соцмережі та ЗМІ заповнили спогади про Лінча, розповіді про любов до серіалу «Твін Пікс» та особисті страждання від втрати славетного режисера. Про Кадочникову забули.
Далі відзначився столичний Молодий театр, де анонсували прем’єру пластично-драматичного епосу «Косачки». Театр звинуватили в плагіаті назви та ідей, але ситуацію швидко виправили, змінивши назву на «Праматері степів». Косачки — войовнича спільнота давньоукраїнського жіноцтва, яка нібито існувала протягом III–І тисячоліть до н. е. Це відважні, стійкі, войовничі жінки, які вправно володіли тогочасною зброєю (меч, лук, бойова сокира тощо). Цей образ став віщим для наступної сварки в Молодому театрі з єдиним уточненням — зброя тепер інша (слова, спогади, образи, мітинги, протести тощо).
Те, що сталося потім, на початку 2025 року, мало ефект театрального ядерного вибуху всеукраїнського масштабу. І це саме та сварка з великою кількістю жахливих епізодів, яка вже точно триватиме й 2026 року, — горезвісна справа Андрія Білоуса. Керівника Молодого театру, викладача університету Карпенка-Карого випускниці, студентки й акторки масово звинуватили в сексуальних домаганнях. Поліція відкрила кримінальну справу. Білоуса спочатку усунули з посад, а після наполегливих мітингів під театром і КМДА режисер звільнився нібито за власним бажанням. Незабаром митець оголосив, що створить власний театр.
Проте замість перерізання червоної стрічки й відкриття для глядачів нового мистецького простору перед Білоусом відчинилися двері Печерського районного суду міста Києва, а згодом і київського СІЗО. Двері слідчого ізолятора будуть зачинені для режисера до 26 січня 2026 року (діятиме запобіжний захід у вигляді тримання під вартою), а можливо, й значно довше. Час покаже. І дуже кортить вірити, що за кожним із учасників цієї історії прийде не особисто генпрокурор, а просто справедливість у формі об’єктивної дії законодавства.
Це ж «кортить» має бути і в іншій історії відомого актора театру та кіно, нині військовослужбовця та побратима й найкращого друга Юрія Феліпенка — Костянтина Темляка. Його звинуватила в домашньому насильстві колишня дівчина саме тоді, коли мав вийти кліп на популярну пісню, в якому знялися Костянтин і на той час його дружина. Костянтин вибачився за епізоди абʼюзу, визнав свою тодішню поведінку неприпустимою, згодом відмовився від престижної кінонагороди «Золота дзиґа» за найкращу чоловічу роль у «БожеВільних», аби знизити градус напруги в суспільстві. Проте на культуру скасування це не вплинуло.
Немов секунди на годиннику, один скандал театрального життя 2025 року змінював інший.
Так, бажаючи заробити на шаленій популярності столичного театру Франка, невідомі намагалися створити фейкові сторінки Telegram-каналів, де б мали змогу продавати фальшиві квитки. До столичного театру імені Лесі Українки завітав молодий польський режисер Радек Стемпінь, щоправда, зі своїм художнім (очевидці стверджують, що спотвореним і провокативним. — Ю.С.) баченням нашої історії. Виставу скасували перед прем’єрою, ображений Радек час від часу скандалить через дописи в соцмережах і особливо пожвавлюється, коли в цьому ж театрі працює над майбутньою постановкою його значно іменитіший земляк — Гжегож Яжина.
Не поляками єдиними, бо є у нас свій «символ скандалу» — Андрій Жолдак. Його повернення після 15-річного забуття про Батьківщину з виставою «ДІМ» збурило гнівом театральну спільноту. Головна причина всіх «проти» проста й зрозуміла — робота режисера в Росії протягом 2013–2022 років. Другорядні причини — тривалість вистави 4,5 години і досить високі ціни на квитки.
Фінанси стали головною причиною скандалу в Житомирському академічному українському музично-драматичному театрі імені Івана Кочерги. Внаслідок аудиту там було виявлено необґрунтовані, нібито мільйонні, виплати премій керівницям театру та головній бухгалтерці в той час, коли частина працівників перебувала у простої.
Найбезглуздішою сваркою 2025 року стали наслідки участі київського Театру Ветеранів у фестивалі української драматургії «ДНІПРО.ТЕАТР.UA» (у Дніпровському національному академічному українському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка. — Ю.С.) з виставою «Баланс» (оповідь про досвід війни від імені бойової медикині. — Ю.С.) за однойменною п’єсою сучасної драматургині Аліни Сарнацької. Після показу в одній із соцмереж з’явився «Відкритий лист до театральної громадськості України», де засуджувалася «практика відтворення сценічної правди людського буття засобами пейоративної лексики», простими словами — ненормативні вислови сценічної бойової медикині. Така лексика, на думку театралів Дніпра, «має відверто російське походження», і якщо вже вживати нецензурщину, то лише свою рідну, українську. І от не знаю, який біс трафив графоманів, що писали відкритого листа, чи яка муха вкусила представниць Дніпровського театру, які покинули фестивальний показ, чи, може, не подіяла «свята вода», якою священнослужитель перед цим кропив сцену, але такий лист-реакція свідчить про абсолютне нерозуміння контексту твору (вистави, п’єси, особи авторки тощо) і яскраво-пейоративне мислення.
Саме скандал із Театром Ветеранів наштовхнув мене на думку проаналізувати наступного року результати діяльності керівних кадрів українських театрів у форматі «10+» (термін перебування на посаді. — Ю.С.). Ну, а наразі — й далі про цьогорічні кадрові зміни.
Українським театрам не вдалося пояснити принцип добору кадрів
Ростислав Карандєєв у квітні цього року очолив (посада — директор-художній керівник. — Ю.С.) Дніпровський академічний театр опери та балету. Це ім’я в культурній сфері знане, бо пан Ростислав має значний досвід управлінської роботи, зокрема протягом певного часу тимчасово виконував обов’язки міністра культури. З біографічних відомостей на сайті оперного театру відомо, що новий очільник у різний час здобув освіту за спеціальностями «фізика твердого тіла», «правознавство», а перебуваючи на посаді заступника міністра культури України — керівника апарату, опанував спеціальність «менеджмент соціокультурної діяльності». Перші серйозні виклики на новій посаді постали перед паном Карандєєвим буквально за кілька тижнів після призначення — внаслідок атаки дронів зазнали пошкоджень фасадні конструкції, вікна фоє й адміністративно-господарської частини будівлі театру. Логічно, що і ремонтом, і постановкою опери повинні займатися професіонали, інакше не буде ні ремонту, ні опери. Тому як досвідчений управлінець пан Карандєєв впорався з двома проблемами — пошкодження усунули, а до команди оперного театру згодом долучився (на посаді головного балетмейстера) Максим Булгаков — актор театру та кіно, артист балету, режисер, балетмейстер Національної оперети України у 2005–2021 роках і просто талановита людина. У випадку з призначенням Максима жодних пояснень не потрібно, можна лише тихо порадіти за оперний театр.
Станіслав Мойсеєв у травні 2025 року, після звільнення Андрія Білоуса, погодився знову керувати Молодим театром. Це, ймовірно, був компромісний вибір керівника, вже добре відомого значній частині колективу, а також досвідченого й свого часу успішного режисера.
«Насправді, з огляду на сьогоднішню ситуацію, у мене немає жодного бажання керувати будь-яким державним театром. Якщо мені дають якісь певні повноваження і права на те, щоб проводити театральну реформу і змінювати досить радикально обличчя театру, тоді мені це цікаво. В іншому варіанті — нецікаво», — так стверджував 2018 року Мойсеєв, залишивши іншу посаду — художнього керівника столичного театру Франка. Після Білоуса в Молодому театрі залишилася репертуарна пустка — мінус 23 вистави, які екскерівник заборонив грати. За пів року ця «репертуарна чорна діра» так і залишилася незаповненою, й це дуже сумно. Що зараз перешкоджає реформам і змінам — невідомо. Нещодавно театр поділився новиною — особливою подією: українські скаути урочисто передали Станіславу Мойсеєву Вифлеємський вогонь миру. Ну, може, хоч це допоможе театру наступного року «запалити» на сцені нові імена та яскраві прем’єри.
Дмитро Некрасов — актор, режисер, згодом головний режисер і з серпня 2025 року — виконувач обов’язків генерального директора—художнього керівника Сумського національного академічного театру драми та музичної комедії імені Михайла Щепкіна. Кандидатура Дмитра — це той випадок, де принцип добору кадрів пояснити можна — шалена відданість своїй справі, професіоналізм, креативність, відповідальність та бажання допомогти театру вижити в прифронтових Сумах. Дмитро постійно наголошує, що театр — це не лише актори, а всі, включно з цехами й адміністративним персоналом. У 93-му сезоні, який сумчани символічно називають «Сезоном стійкості», театру вдалося створити п’ять прем’єрних вистав, чотири нові концертні програми, легендарну виставу «Украдене щастя» й «Тіні забутих предків» (остання — майже без чоловічого складу балету). В планах очільника — позбутися кліше «провінційної ідентичності», розвивати театр і мати змогу запрошувати більше топових українських режисерів. І ще б у цих планах дуже хотілося побачити пункт — залишити в спокої ім’я Щепкіна.
Минулого року, підбиваючи підсумки театральних подій, не жартома я зазначила, що «Кіровоградська облрада спробує вчергове змінити тимчасового керівника «Театру корифеїв». Звісно, змінили. Нині тимчасовим очільником Кіровоградського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Марка Кропивницького є відомий український режисер (у минулому головний режисер у Сумському та Дніпровському театрах. — Ю.С.), театральний менеджер і педагог Антон Меженін. На конкурсі пан Антон був єдиним кандидатом, ну, а про поновленого судом на посаді одного з попередніх керівників облрада згадувати не стала. Загалом складається враження, що в «Театрі корифеїв» перестановкою кадрів займаються явно більше, ніж творчістю.
Анастасію Кузьменко наприкінці жовтня 2025 року призначили виконувачкою обов’язків директора — художнього керівника Житомирського академічного українського музично-драматичного театру імені Івана Кочерги. Цьому призначенню передувало «гучне» звільнення багаторічних (понад 20 років на посаді. — Ю.С.) директорки театру Наталії Ростової та головної режисерки Наталії Тімошкіної, які написали заяви про звільнення після з’ясування ситуації з виплатами великих премій собі та іншим «обраним» у той час, коли частина колективу не отримувала нічого.
Головні претензії до Анастасії, які відразу були озвучені у ЗМІ: молода (31 рік на дату призначення. — Ю.С.), не має досвіду управлінської роботи в театрі (театральний гурток у Коростишівському будинку дитячої творчості — цього замало для керівництва театром обласного рівня), і головне — має тісні зв’язки з відомою експредставницею ОПЗЖ та головою фракції політичної партії «За майбутнє» Раїсою Гулою. Чи приступила Анастасія Кузьменко до тимчасового керівництва Житомирським театром і які зміни сталися протягом двох місяців під її орудою, невідомо, бо жодної згадки про неї на офіційному сайті театру немає. Відомо лише, що з 1 грудня режисер і актор цього театру Петро Авраменко був призначений за конкурсом на посаду головного режисера.
На початку листопада виконувачкою обов’язків директора — художнього керівника Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка призначили Оксану Тунік-Фриз. Офіційно вакантною посада стала після закінчення строку дії контракту попереднього керівника Сергія Мойсієнка, який очолював театр із червня 2015 року. На початку цього року частина колективу звинуватила і його у виплаті собі великої премії.
Із Оксаною Тунік-Фриз обласна рада уклала в грудні контракт без кінцевої дати — до закінчення воєнного стану. У біографії пані Фриз є досвід роботи в банку, на пивкомбінаті, активна участь у політичній, громадській та благодійній діяльності й навіть створення в Чернігові центру для безпритульних.
Своє призначення до театру пані Оксана називає цікавим викликом і каже, що «театр повинен тримати серйозну планку стосовно класичного репертуару — він базовий». І ще нова керівниця хоче довести: помилково думати, що регіональні театри живуть провінційним баченням. Інсайдери з театру стверджують, що відчули перші зміни — стало тепліше й нарешті премію отримали не лише обрані.
Українським театрам не вдалося створити «виставу-феномен»
Лодзь, Варшава, Мюнхен, Цюрих, Відень, Лондон, Дублін, Мадрид, Барселона, Лісабон — це частина європейських маршрутів 2026 року вистави Івана Уривського «Конотопська відьма» (столичний театр Франка), яка понад три роки йде з абсолютними аншлагами. Наступного року нічого не зміниться. Чи могли б інші театри створити подібний феномен? Однозначно так. Чому цього не сталося 2025 року? Отут мають відповісти режисери. Шановні, слово за вами…
Ну, а поки режисери роздумують, я зафіксую найяскравіші прем’єри 2025 року: «Робота з Тінню» (режисерка Тамара Трунова, театр на Лівому березі Дніпра, Київ), «Геда Габлер» (режисер Давид Петросян, театр на Подолі, Київ), «Я бачу, вас цікавить пітьма» (режисер Максим Голенко, Львівський театр імені Марії Заньковецької), «Кавказьке крейдяне коло» (режисер Дата Тавадзе, театр на Лівому березі Дніпра, Київ), «ДІМ» (режисер Андрій Жолдак, театр імені Лесі Українки, Київ), «МАМИ» (режисерка Анжеліка Чорнойван, Рівненський драмтеатр), «Макбет» (режисер Іван Уривський, театр Франка, Київ), «Король Лір» (режисер Дмитро Захоженко, театр на Лівому березі Дніпра, Київ), «Сойка» (режисер Слава Жила, театр «Актор», Київ), «Брати» (режисерський дебют відомого актора Олександра Кобзаря, театр імені Лесі Українки, Київ), «Баланс» (режисер Микита Поляков, Театр Ветеранів, Київ), «Поліандрія» (режисер Давид Петросян, театр Франка, Київ).
Також 2025 року не вдалося зробити театр доступним для всіх. Херсонський обласний академічний музично-драматичний театр імені Миколи Куліша цього року оголосив про своєрідну акцію «Квиток херсонцю» — універсальний квиток, дійсний на всі заходи театру в Херсоні до кінця 2025 року. Придбати можна з будь-якого куточка України, перейшовши за посиланням на сайті. Це своєрідна підтримка театру, який не може повноцінно функціонувати в неспокійному регіоні. Київ і Львів теж час від часу потерпали 2025 року від обстрілів, але популярність театрів у цих містах надала «сміливості» останнім значно підвищити ціни на квитки. Логіка, ймовірно, така: і так є попит, тому пенсіонери нехай потерплять або збирають із пенсії; студентів пустимо, якщо є вільні місця; для військових є квота, не скрізь і не завжди.
Цього року, як і у всі попередні, не вдалося «виховати» у глядачів культуру перегляду вистав — відучити від розмов по телефону, вештання по залу, поїдання цукерок, створення контенту для TikTok тощо. Якщо інший тригерний чинник — повітряні тривоги, через які вимушено зупиняють вистави, — рано чи пізно таки піде в історичне забуття, то я особисто не знаю, ЩО має статися, аби ганебні явища театральної «антикультури» зникли 2026 року чи коли це буде можливо.
Цього року в Національному оперному театрі відбулася премʼєра опери французького композитора Жака Оффенбаха «Казки Гофмана» в постановці режисера Івана Уривського. Цей твір топрежисер разом із художником Петром Богомазовим вирішили закінчити символічним «протестом», коли на білому паперовому полотні хтось із героїв пише, ймовірно, французькою слово Merde. Мої знання цієї мови не дозволяють мені точно перекласти меседж молодих митців, але на допомогу прийшли дипломати, яких на премʼєрному показі було