Поділитися
Кожного року безліч прочан прямують до священної гори Кайлас, що у Тибеті. Дизайнерка Христина Бобкова відвідала це місце восени – і пережила найнеймовірніший досвід у своєму житті
Реклама.
“Кайлас сам тебе запросить”. Я зрозуміла значення цих слів у серпні, коли давня приятелька, психотерапевт Альона Ніколаєва, дала знати, що збирає групу в Тибет. Залишалося вільним одне місце. Гора Кайлас, висотою 6638 метрів – священна відразу для чотирьох вір: індуїзму, буддизму, джайнізму та тибетського віровчення бон. Її називають осердям Тибету. Отже, замість підкорення піків або спортивного трекінгу на нас чекали монастирі, духовні практики, пошук єднання з собою та кора – знаменитий паломницький маршрут протяжністю 53 км навколо гори.
Я готувалася відзначити 50-річчя – і на мандрівку зважилася моментально. Це чудова можливість відправитися до місця, де зникає кордон між реальним і потойбічним. На висоті понад п’ять тисяч метрів, серед гімалайських шляхів, змінюється свідомість – і це не просто слова. Фізичне виснаження, нестача кисню, одноманітність ходьби, ритуальні наспіви ченців і медитації в монастирях, відсутність звичних основ – зв’язку, комфорту, поспіху – поступово направляють увагу всередину. І наприкінці залишається лише відчуття себе.
Подорож почалася у вересні, з Непалу. В очікуванні тибетської візи, яку видає китайське посольство, потрібно було провести декілька днів у Катманду. Перший день у місті збігся з початком масових заворушень: влада придушувала протести молоді сльозогінним газом, водометами та вогнепальною зброєю. Наша група з 15 людей різного віку та професій опинилася в епіцентрі подій. Замість спокійного знайомства з Катманду – вимушена ізоляція в готелі. Але духовні практики та неймовірний спокій наставниці давали відчуття безпеки, навіть коли не було контакту ані з рідними, ані з українським посольством.
Кожен день був цінний: дорога з Непалу до Тибету на невеликому автобусі гірським серпантином – три з половиною дні, ще три – для пішохідної кори і три – на зворотний шлях. Протести не вщухали, китайське посольство не працювало, а без туристичних віз про Кайлас не варто було й думати. Втрутилися вищі сили (і українське консульство), завдяки яким ми змогли отримати потрібні документи за чотири години замість звичайних п’яти днів. Гора все ж таки чекала на нас.
У різних релігіях Кайлас має особливе значення: індуїсти вірять, що саме на цій вершині мешкає Шива; за версією буддистів, тут розташована вісь світу, навколо якої обертається все існуюче; джайни називають гору місцем просвітління першого наставника вірян Тіртханкари, а послідовники бон – центром духовного космосу. Тому вершина недоторканна: підніматися на неї означало б посягати на простір богів. Замість підйому на шеститисячну висоту паломники йдуть навколо, долаючи 53 км мальовничими гімалайськими дорогами, – щоб знайти шлях до себе.
Трекінг навколо Кайласа має назву кора. За повір’ям, повне просвітління – нірвана – настає після 108 таких обходів. Паломники здійснюють їх протягом усього життя, знову і знову повертаючись до Кайласа: загальна дистанція перевищує 5 тисяч метрів – як шлях від Лісабона до Тбілісі, тільки на екстремальних висотах.
Маршрут починається на позначці приблизно 4400 метрів. Найвища точка – перевал Дролма Ла, 5630 метрів над рівнем моря. Місцеві кажуть, саме тут закінчується старе життя і починається нове. Під час кори ніхто не змагається за темп і швидкість – сюди приходять за тишею, в якій легше почути відповіді на найважливіші для себе питання.
Кору проходять етапами, в середньому по 17 км на день, з ночівлями у спеціальних таборах. Наш похід почався вздовж мальовничої річки Лха Чу. У Києві я була впевнена: “17 км пройду з легкістю”. Але в Тибеті один кілометр відчувався як десять вдома, і щоб пройти цю денну відстань, мені знадобилося майже 12 годин.
Це була не просто втома від багатьох тисяч кроків, адже на висоті понад 5 тисяч метрів сатурація крові – насиченість її киснем – може відчутно знижуватися. У мене впала до 60 % замість звичайних 95–100 % – у звичайному житті мене б негайно госпіталізували. У Тибеті межа нормальності розмивається. Попри те, що я вважала себе практичною, раціональною людиною, я вперто йшла далі. Кожен крок вимагав надзусиль. Єдиний спосіб перепочити – хоч на кілька хвилин спертися на трекінгові палиці. Навіть сісти було складно, а підвестися після цього – майже неможливо.
Я рухалася нескінченною стежкою і якоїсь миті усвідомила, що йду останньою. Позаду не було ані паломників, ані яків, що несли важкий багаж, ані місцевих. Раптово насунула темрява, я була зовсім знесилена. Попереду залишалося ще дві години шляху. Табір вже виднівся вдалині, але з кожним кроком ніби віддалявся від мене. Я кричала вголос, але це чув лише Кайлас – і помічник-шерпа, високогірний провідник, що мовчки тримався позаду й ніс мій рюкзак. У ньому, крім стандартного хайкінг-набору (змінний одяг, бафи, енергетичні батончики, крем від сонця), лежали металеві “кігті” для льоду й снігу, електроліти та глюкоза в стіках, вода, “гірська” аптечка й телефон, який давно не працював. До табору я дісталася в повній темряві, вже близько опівночі, виснажена надміру і змерзла до кісток.
Навіть у приміщенні не могла зігрітися. Холод охопив ззовні та зсередини. Разом із наставницею ми вирішили: далі не йду, хоча маршрут був розрахований ще на два дні. Отриманий досвід мені треба було переосмислити і прийняти на цьому етапі як є. Того дня з нашої групи паломництво завершили п’ятеро. Ми повернулися на точку старту й чекали решту групи.
Дорогою відвідували монастирі. Першим був Чіу Гомпа, розташований біля озера Манасаровар. За легендами, саме в цьому озері був зачатий Будда, тому його води вважаються цілющими – і для ментального, і для фізичного здоров’я. Під хоровий спів ченців і звучання традиційних тибетських інструментів плакали всі – такою сильною та надзвичайною була енергетика цього місця.
До монастиря Дірапук ми дісталися після першого, виснажливого трекінгового дня. Він розташований на північному боці Кайласа; звідси відкривається майже магічний вид на північний схил священної гори. Далі наш шлях привів у Трітхапурі Гомпа – один із найдавніших у Західному Тибеті (X–XI ст.) монастирів. Його неодноразово руйнували війни, пожежі, землетруси, але він щоразу відроджувався. Монастир стоїть над гарячими сірчаними джерелами та вважається енергетичним центром жіночої сили. Там живуть лише двоє ченців.
Тибетські храми зовсім не схожі на католицькі чи православні: тут немає високих склепінь і куполів; натомість – низькі стелі, тісний простір, що сприяє зосередженості. У Тибеті немає того відчуття, ніби Бог великий, а ти – піщинка. Тут усе по-іншому: людина залишається наодинці із собою і богами, немає ієрархії – лише справжність і спокій.
Хода навколо Кайласа докорінно змінює твоє життя.
Тут кожен крок веде до себе справжньої: усе зайве і штучне поступово розчиняється в просторі. Я почала краще відчувати й розуміти – про себе та світ навколо. Про силу кохання. Про те, як ми боїмося помилок і намагаємося відповідати чужим вимогам, не віримо у власні обдарування. Про те, як тримаємося за кліше, забуваючи, що треба просто жити і відчувати насолоду та вдячність.
Минуло майже два місяці, а я досі переживаю свій досвід, “розпаковую” нове в собі. І дякую всесвіту за усвідомлення: не існує подвійності “погано” чи “добре”. Це може звучати дуже банально, але повністю прийняти це я змогла лише в мандрівці до Кайласа.
Цей шлях подарував багато осяянь – про моє призначення, творчість, погляд на життя, про відносини в родині та роботу. Я не пошкодувала про подорож ані на мить, навіть попри те, що не завершила маршрут. Там, у Тибеті, особливо чітко розумієш: складний досвід і помилки часто стають поштовхом до розвитку. І я вперше відчула, що хочу мати міцніше тіло та бути з ним у гармонії. Мені здається, що тільки зараз я починаю жити по-справжньому. Наче захоплена світом дитина, ще більше люблю все навколо – життя, людей – і вчуся служити своєму покликанню і таланту. Шлях до себе – дійсно нескінченний.