Бесіда з Веронікою Скляровою, фундаторкою ART THERAPY FORCE, про підтверджену арттерапію, нейрозворотний зв’язок та працю з бійцями і дітьми
Фото: Getty Images
Оновлено: 17 вересня 2025
Співи здатні надати допомогу особам із респіраторними проблемами, танці — зменшувати прояви хвороби Паркінсона, а особливі екскурсії музеями — вдосконалювати пам’ять людей із недоумством. Це лише дещиця науково підкріплених висновків, винесених на підставі щорічних досліджень Всесвітньої організації охорони здоров’я. Отже, терапія крізь мистецтво є доказовою та, за оцінками експертів, позитивно позначається на соціалізації, стійкості та добробуті особи.
Ці практики не перший рік застосовують та впроваджують також в Україні. Особливо важливими вони стали в період війни. Інституалізацією арттерапії та відновленням психоемоційного стану українців на основі сучасних академічних методологій займається, зокрема, проєкт ART THERAPY FORCE. Його засновниця та генеральна директорка Вероніка Склярова до війни очолювала один з найбільших міжнародних фестивалів Харкова — Parade-fest, у її доробку як культурної менеджерки багато мистецьких проєктів. Але з настанням повномасштабного вторгнення Росії свій досвід вона пристосувала до нових потреб у соціумі.
Що для вас означає «доказовість» в арттерапії та чому це має значення?
Всесвітня організація охорони здоров`я вже давно визнає арттерапію доказовою та постійно підтверджує свою думку. У них на вебсайті є ціла секція Arts and health («Мистецтво та здоров`я» з англійської. — Ред.), яка містить 600 сторінок на тему доказовості.
В Україні обставини інші, тут сфера арттерапії дуже депрофесіоналізована. Особи без медичної освіти беруть співочу чашу та називають себе звукотерапевтами. Через це в інших виникають погляди про те, що арттерапія недоказова. Проте, незабаром має бути прийнятий закон, згідно з яким будь-якою терапією будуть займатися лише люди з медичною освітою. Дехто може вважати це надмірним державним регулюванням, для мене — це гарантія запобігання шкідництву або хоча б крок до цього. Адже шаманізм є інтуїтивною практикою, яка може знову травмувати людину.
Арттерапія — це передусім біопсихосоціальна модель впливу на психоемоційний стан та здоров`я. Доказовість — прозора чітка структура оцінювання цієї діяльності. Наприклад, один з наших проєктів — мистецько-рекреаційні табори в Карпатах для дітей та підлітків з найбільш постраждалих від війни областей України. У нас є декілька ступенів оцінювання. Перед табором ми робимо перше велике анкетування батьків та окремо дітей для перевірки їхнього психічного добробуту (англійською це називається well-being). Друге — коли табір вже почався, і третє — наприкінці їхнього перебування.
Через три тижні після табору ми ще раз працюємо з батьками, щоб за допомогою подібних опитувальників отримати відповідь, чи змінилась соціальна поведінка дітей, їхні когнітивні функції, тривожність, сон, апетит тощо. Анкетування проводять кваліфіковані психологи та психотерапевти, які потім роблять висновки.
У нас є методологія праці в таборах. Ми розуміємо, як регулюється дихання та серцебиття через пісні, музику або тілесно-орієнтовані сесії, що сприяє підтримці соціалізації дітей чи стабілізації їхнього психоемоційного стану. Тобто ця робота не інтуїтивна, а виконується з урахуванням біологічних показників.
Яка різниця в підходах у роботі з підлітками та з ветеранами, коли йдеться про арттерапію?
З підлітками ми перебуваємо разом 24/7. Ми плануємо увесь їхній режим дня, усвідомлюючи, якими можуть бути прогулянки, розвантаження, скільки необхідно часу для себе. Це комплексний підхід. Заняття з військовими вбудовані в режим дня, який вони мають в лікарні. Тобто це групові заняття, годину або дві на тиждень.
Насамперед дуже важливо зустріти підлітка або військового на рівні їхнього психоемоційного стану: самотнього або відчуженого, радісного або розчарованого, та перевести потім через різні практики у більш стійкий стан. Наприклад, з військовими можливо працювати за допомогою медіуму документального кіно, коли через мистецтво їхній досвід повертає їм суб’єктність та самоповагу. Тобто на біологічному рівні арттерапія для підлітків та військових має ті самі механізми, а методологічно результат може бути досягнутий дещо інакше.
Як військові та ветерани ставляться до терапії мистецтвом, коли тільки починають нею займатися? Чи вважають це поважною практикою?
Коли ми почали працювати з Unbroken Center (Національний реабілітаційний центр. — Ред.), то справді існувала негласна самозаборона на радість, як вияв моральної травми. Навіть ті військові, які втратили кінцівки, важко переживали травму через те, що перебувають не на фронті і після реабілітації хочуть туди повертатися. Це природно, оскільки стан зосередженої присутності на фронті приглушує когнітивні процеси й тривожність, які сильніше проявляються в тилу.
З цим складно працювати, зокрема, через стигму радянського часу, коли мистецтво могло бути лише розважальним. Цей контекст непростий, але його можливо подолати. Впливає серйозність ставлення лікарів до арттерапії. Також чудово працює, коли військовий військовому пояснює, наскільки це важливо. Ну і третє, якщо є вибір і людина може обирати — піти працювати зі своєю агресією на музику чи барабани, або працювати з когнітивними функціями і сенсорною системою на ткацтво.
Я бачила військових, які ставились з осторогою до ткацтва, а вже за три місяці з рюкзаками самостійно вирушали зранку на заняття, тому що їм це до вподоби. Люди різні, одному музика не підійде, але сподобається створення відеоігор. Головне — стан безпеки творення та креативного потоку.
Дуже серйозний та науковий підхід до арттерапії має керівник напрямку психологічної та психосоціальної реабілітації Unbroken Center Олег Березюк. Наприклад, нейрофідбек (метод тренування мозку на принципах біологічного зворотного зв`язку. — Ред.) дає змогу порівняти мозкові імпульси людини до та після арттерапії й побачити різницю. Видно, як функціонує кора мозку, різні його відділи та частини.
Чи могли б ви навести декілька прикладів, як змінюється життя людини після арттерапії?
Найбільш значущі випадки, які справили на мене враження, стосуються військових. Особливо тих, хто пережив полон. Багато з них внаслідок отриманих травм перестають розмовляти. Наприклад, в Unbroken Center був військовий, який в межах співпраці центру з Львівською національною академією мистецтв відвідував там майстерню з малювання. Він зовсім не розмовляв, приїздив на заняття і зранку до вечора малював безкінечні кола. Поступово почав говорити з викладачем про якісь буденні речі. Одночасно з цим його роботи ставали більш фігуративними. Він почав малювати людей — з позиції видно, що це люди, які здобули перемогу. Такі історії, безумовно, вражають.
Я усвідомлюю, що доказовість арттерапії може бути незрозумілою широкому загалу. Проте, для нас це дуже очевидно. Наприклад, коли працюємо з дітьми на діалізі нирок або з тими, хто лікується після отриманих мінно-вибухових травм та опіків. За три місяці вони починають вперше посміхатись, а їхні м’язи розслаблятися. Будь-яке мистецьке заняття може мати терапевтичний ефект, але це не означає, що всі мистецькі заняття є терапією.
Чи має арттерапія довготривалий вплив?
Звісно, цей вплив довготривалий. Мозок відновлює свою роботу та почуття безпеки. Це дуже помітно, коли ми працюємо з дітьми. За останні два роки в родинах зріс рівень насильства. Батьки стали більш знервовані та психоемоційно виснажені. Ми знаємо, що діти та підлітки повернуться додому у ту ж саму атмосферу та контекст. Але практики самодопомоги та емоційного відновлення їм допомагають. Хоча невідомо, яким буде їхнє життя після нашого табору. Наприклад, ми працювали з дітьми та підлітками, вони повернулися до батьків в Херсон, а потім підірвали Каховську ГЕС. У таких випадках ми можемо запропонувати індивідуальну психологічну підтримку від наших фахівців.
Дорослі, якщо вони свідомі, вже знають, як працювати зі своїм станом. Спокій можливо повертати через дихальні вправи або малювання. Але потрібно розуміти, що арттерапія — це не пігулка та не медичне втручання. Травми після полону не можуть бути повністю вилікувані. Рівень посттравматичного стресового розладу, який нині дуже часто трапляється в українців, також залишається на все життя. Це як зуб запломбувати, він ніколи не стане вже повністю здоровим та протягом життя може давати про себе знати. Ми можемо лише підтримувати свій психоемоційний стан різними практиками.
Розкажіть про співпрацю Art Therapy Force з британським композитором та арттерапевтом Найджелом Осборном, який часто приїжджає в Україну. Він спеціалізується на використанні музики та мистецтва для підтримки дітей, травмованих внаслідок військових конфліктів.
Фахівців рівня Найджела в Україні дуже мало. Він має досвід роботи в Палестині, Боснії і Герцеґовині, Курдистані. Він не тільки знає, як арттерапія працює на біологічному рівні, а й застосовує локальний контекст. Найджел намагається вчити українські пісні та працювати через український фольклор. Раз на два-три місяці наша команда допомагає організувати його приїзди. Наприклад, він працює як музикотерапевт з Харківським національним університетом мистецтв імені І. П. Котляревського, з Unbroken Center та Superhumans (Центр протезування та реабілітації. — Ред.). У Харківській дитячій лікарні № 16 у нас є група дітей в онкологічному відділенні, з якими ми працюємо. Також проводимо академічні, позаакадемічні освітні курси для людей, які б хотіли надихнутись та отримати методологічні знання з досвіду Найджела.
Чи є щось унікальне українське, що інші міжнародні фахівці можуть запозичити у нас?
Український контекст та арттерапія дуже різняться від європейського, американського чи британського досвіду. Там зазвичай працюють на індивідуальних заняттях, а в Україні — це групові зустрічі. Українська незламність часто вкорінена та базується на українському фольклорі. Народні пісні, танці, ремесла, такі як кераміка, вишивка, вибійка, — дуже міцний фундамент, що дає нам багато сил та з яким працюють наші фахівці.
В Україні арттерапія з’явилась не вчора і не після повномасштабного вторгнення. Були експерти, які займалися нею раніше. Серед них хореограф та арттерапевт Віктор Рубан, Всеукраїнська арттерапевтична асоціація, плейбек театри, драмо-терапевтичні курси. Коли до нас приїжджають фахівці з-за кордону, вони можуть диктувати свою методологію праці, але будують роботу з повагою до нашого досвіду та враховуючи локальний контекст.
Вам вдалося створити мережу міжнародних партнерств. Який підхід допомагає вам будувати ці відносини довгостроково й результативно?
З усіма партнерами у нас спільні цінності. Є організації, які кажуть «ми привеземо вам міжнародний досвід» або «американці проведуть майстер-класи в школі». Це справді дуже важливо, але тільки ті американські майстер-класи мають цінність, які вкорінені в локальний контекст, створені й адаптовані до українських методологій. Ми намагаємось працювати лише з тими організаціями, яким ціннісно з нами по дорозі, а також які визнають колоніальне підґрунтя цієї війни. Ми не хочемо бути витіснені іншими досвідами, ми бажаємо працювати разом на рівних.
Яким ви бачите майбутнє арттерапії в Україні після завершення війни?
Мені здається, що після війни арттерапія та митці в широкому сенсі будуть в авангарді відновлення. Групова праця, почуття громади й спільності через мистецькі практики — те, що може і буде допомагати з нашими фрагментованими досвідами, з роз’єднаністю та дисоціацією як індивідуальною, так і груповою.
Дуже сподіваюся, що наша з колегами робота із запровадження практик art and health буде побачена й визнана в стратегії Міністерства культури та стратегічних комунікацій, Міністерства охорони здоров`я та Мінсоцполітики, а також що на рівні законодавчої бази та профільних комітетів ми зможемо запровадити art and health інтервенції, починаючи ще з дитячого садочка.
Яку добру практику або принцип роботи з власного досвіду ви могли б рекомендувати іншим громадським організаціям в Україні?
На мою думку, це прозорий та зручний зворотній зв’язок. Дуже часто громадські організації працюють на засадах благодійності. Ми ділимося ресурсом, гуманітарною допомогою, що сприймається як подарунок та не передбачає збір фідбеку. Так працюють не лише громадські організації, а й наші міністерства. Але так не повинно бути. Ми маємо працювати як бізнес, коли є простір зворотного зв`язку, який стає точкою зросту. Якщо ви надаєте лікарням генератори, то повинні зібрати фідбек: чи це той тип, який був потрібен, чи вдалося його встановити, як він функціонує.
Наприклад, одна організація подарувала нове критично необхідне обладнання ЕЕГ для дитячої лікарні. Але там його не можуть використовувати, тому що після ремонту заземлення та інші технічні умови не відповідають вимогам. Виробник обладнання не в Україні, а технічний представник просто не може вирішити ці питання щодо обладнання.
Дуже часто гуманітарна допомога сліпа. Тому моя порада сісти і подумати з командою, як ви можете зібрати чесний, не комплементарний фідбек від цільової аудиторії та партнерів, що вкаже на проблеми та допоможе потім їх розв’язати.