Спецпроєкт ELLE.UA про існування після протезування
Фото: Яна Стукач, Надані Superhumans
Оновлено: 08 грудня 2025
Після настання повномасштабного вторгнення питання інклюзії української спільноти стало особливо важливим. Численні люди — військові та цивільні — дістали травми внаслідок російської агресії, однак не втратили твердості та бажання жити повноцінно. Водночас в Україні відбулися значні зміни в галузі реабілітації: відкриваються сучасні центри протезування, працюють команди мультидисциплінарних спеціалістів, розвивається відновлювальна хірургія.
Але відновлення включає не тільки медичний аспект. Мова йде про повернення до повноцінного суспільного, професійного, культурного існування — не менш інтенсивного, ніж до травми. В його основі знаходяться підтримка та інклюзивність, які стають рисами зрілого соціуму.
Редакція «ELLE Україна» вважає, що інклюзія починається з відкритості та уважності. Саме тому ми створили спецпроєкт «Архітектура опори» — серію інтерв’ю з жінками, які пережили протезування. Це розповіді про одужання та силу, про внутрішню підтримку, яку неможливо знищити.
Однією з героїнь проєкту стала військовослужбовець Ада Саксман. 6 вересня 2024 року на Вугледарському напрямку вона наїхала на протитанкову міну, в результаті чого втратила ліву кінцівку. Праву кінцівку лікарі з усіх сил намагалися зберегти, однак її в кінцевому підсумку теж довелося ампутувати. Зараз Ада продовжує реабілітацію у Superhumans, працює над власним брендом, а ще має намір повернутися до війська.
Станом на жовтень 2025 року професіонали Центру воєнної травми Superhumans надали допомогу понад 1500 українським військовим і цивільним: забезпечили їх сучасними протезами, провели хірургічні втручання з відновлення обличчя і кінцівок та повернення слуху, а також надали всебічну психологічну та соціальну підтримку для повноцінного повернення до активного життя. Приєднатися до допомоги центру можна за посиланням.
У розмові для ELLE.UA Ада Саксман розповіла про відновлення після поранення, мрію повернутися до походів у гори та слемів на метал-фестивалях і започаткування власного мерчу.
Коли ви приєдналися до війська та як навчилися роботі з БПЛА?
До того, як приєднатися до війська, я працювала в SEO лінкбілдинг (стратегія просування сайтів у Google. — Ред.) у різних фірмах. У квітні 2023-го потрапила до відділу аеророзвідки, однак рішення про службу не було раптовим.
Роботі з БПЛА навчалася у процесі, тобто тиждень-два ми мали навчання на ППД (пункті постійної дислокації) — далеко від лінії фронту, а потім вже на БР-ках (бойове розпорядження. — Ред.) всьому вчишся.
Поділіться своєю історією про поранення і початок реабілітації.
6 вересня 2024 року на Вугледарському напрямку, заїжджаючи на позицію, я натрапила на ТМ-ку (протитанкову міну. — Ред.). Отямилася вже в реанімації в Запорізькій лікарні, там мені ампутували ліву ногу.
Виявилося, що дружина мого товариша по службі написала допис в «Оповідачку» і їй вдалося звʼязатися з Ольгою Руднєвою, тому, коли я отямилася в реанімації після поранення, мене перевезли до Львова: спочатку до Личаківської лікарні, потім перевели в Superhumans.
У центрі лікарі намагалися врятувати праву ногу, скласти її. Перші пару місяців був інтенсивний період операцій — близько 13. Але в результаті праву ногу також довелося ампутувати.
Що стало для вас найбільшою підтримкою на цьому шляху?
У перший час мене особливо підтримувала подруга Катя, вона у всьому допомагала. Поки я була лежачою, Катя була буквально моїми руками й ногами: вирішувала бюрократичні питання, побутові проблеми.
Допомагала також атмосфера Superhumans. Ми бачимо чимало негативних випадків тих, хто проходив реабілітацію у звичайних державних лікарнях. Умови, в яких відбувається відновлення, там ще більше пригнічують. У Superhumans усе зроблено правильно, якісно на всіх рівнях. Хотілося б більше таких центрів в Україні.
.jpg)
У попередніх інтервʼю ви говорили, що під час реабілітації надихалися прикладами інших ветеранів. Які це, наприклад, були історії?
Всі історії надихають. Здебільшого медійні, тому що немедійних ми просто не бачимо, хіба тільки в особистих розмовах.
Поки я була лежача, я особисто ні з ким не була знайома. Я дивилася на відомих ветеранів, їхній досвід поранення. Одужання займає певний час, але згодом обмеження зникають. Тобто всі обмеження — тільки у твоїй уяві.
Чи були слова, що допомагали вам долати шлях реабілітації: ваше життєве кредо, цитата з книги чи фільму?
Не конкретні слова — просто розуміння того, що це тимчасово і це конкретний період, який необхідно пройти.
Як досвід протезування і реабілітації вплинув на ваше сприйняття себе і життя загалом?
Моє сприйняття себе і життя не змінилося. Реабілітація, протезування, навчання ходьби на протезах — це просто допомога в тому, щоб бути знову активною. Це просто праця, аби в майбутньому мати змогу повернути свою фізичну активність.
Кажуть, що процес відновлення в середньому триває півтора року. Наскільки це відповідає вашим спостереженням?
Це дуже індивідуально, залежить від типу травми, від самої людини та її нервової системи.
Я б хоч відразу повернулася до своєї роботи, мене стримує тільки саме поранення. Так вийшло, що зараз мені потрібно вчитися ходити вже на двох протезах.
Звісно, хотілося б, щоб процес одужання проходив швидше, але, на жаль, це неможливо.
Ви завжди любили активне дозвілля, зокрема походи в гори. Чи маєте ви зараз якусь ціль або мрію, пов’язану з цим?
Хочеться піти в гори, у Карпати. Найімовірніше, для початку це будуть радіалочки (короткий похід з поверненням до вихідної точки), щось нескладне, без значного набору висоти. А далі вже дивитимуся відповідно до свого стану, рівня активності, і за можливості збільшуватиму навантаження.
Мрію повернутися до слемів на метал-фестивалях. Сподіваюся, що вийде. Звісно, не одразу — через деякий час, коли я зможу вже активно бігати на бігових протезах.
Можливо, під час реабілітації ви відкрили для себе й нові захоплення?
Тут пропонується дуже багато різних видів спорту та активностей. Значна частина з них випадає на будні дні, на час фізичної терапії, тому доводиться пропускати, але за можливості я пробую всього потроху.
Мені подобається адаптивний хокей, але не через саму гру в хокей — для мене це як певна заміна слему. Грати в хокей я не люблю, мені просто подобається врізатися один в одного на тих санях. (Сміється.)
Стрільба з лука мені теж подобається, настільний теніс, барабани. Вчуся грати на барабанах — але це тривалий процес. Спочатку робиш різні нудні вправи під різні швидкості метронома, щоб відчувати ритм. Мені треба опановувати цю базу з професійним викладачем. І хоча прямо вчитися у мене тут не виходить, це свого роду медитація.
Коли я була у відпустці, купила собі установку електронних барабанів. Вона стоїть у мене вдома. Щоправда, пограти я особливо не встигла — саме тоді «рукав» забивала, не можна було давати навантаження на руку. Але установку купила, зібрала, вона чекає. Тому буде можливість — продовжуватиму займатися з викладачем.
Ви запустили власний мерч Still Alive. Розкажіть докладніше про нього, які вироби вже є в лінійці, які плануєте додати?
Сама ідея запустити свій бренд, свій мерч — це відповідь на сексуалізацію жінок у принтах. Одна лінійка принтів деякий час муляла мені очі, дратувала мене. Тому в якийсь момент я вирішила: треба це зробити — і так зʼявився Still Alive, його логотип та одна з лінійок, що сексуалізує чоловіків. Деякі принти майже ідентичні з тими, що ми бачимо. Чоловіки будуть у тих самих позах, що й жінки. І будуть інші варіації на цю тему.
Але також будуть принти й не про сексуалізацію. Вони про бойовий досвід, і не тільки мій особистий — це відображення досвіду всіх ветеранів. Гадаю, кожен побачить у цьому щось своє.
Під брендом Still Alive планую випускати худі, футболки, патчі, стікерпаки, а в подарунок будуть іти «пахучки» в машину. Один із запахів — аромат нового авто. Він більше для військових, які їздять на цих розбитих «корчах».
.jpg)
Окрім розвитку мерчу, які ваші найближчі плани після виписки?
Займатимуся бюрократичними моментами: ВЛК, непридатність, списання, повернення за контрактом, отримання групи інвалідності, оформлення за групою… Нудна бюрократія — цим треба буде займатися.
Паралельно, якщо вдасться поєднувати, то піду в гори, робитиму лівий «рукав». І певні медичні процедури, які не можу зробити, поки перебуваю на реабілітації.
Які слова підтримки ви б сказали тим, хто тільки починає свій шлях реабілітації?
Пам`ятайте, що все тимчасово. Навіть найгірші ваші емоційні стани — вони тимчасові. Потрібно просто дати собі час, так би мовити, don`t push the horses. (Сміється.) Я і сама собі повторюю це.
Бувають дні бабака, коли все одне й те саме, і це найважче для мене. Але так, треба перетерпіти певний час цього стану, просто продовжувати працювати. Памʼятайте, що все тимчасово — і ви повернетеся до активного життя.
Звісно, вам доведеться змінювати щось у своєму житті, шукати нові види діяльності. Це, знову ж таки, залежить від типу поранення. Можливо, ви не зможете робити щось із того, що любили до поранення, але ви точно знайдете повноцінну заміну, щось інше для себе.