Ексклюзивно для ELLE
З 2 травня в обраних українських кінотеатрах стартує обмежений прокат психологічного трилера «Спадкоємець». Дія фільму розпочинається у світовій столиці моди — Парижі. 30-річний Еліас Барнес стає новим очільником відомого будинку моди. Проте чоловік отримує сумну звістку з рідного Монреаля — помер його батько. Головний герой рушає на батьківщину й водночас хвилюється, чи не є спадковими його проблеми з серцем. Опинившись удома, Еліас усвідомлює, що батько залишив йому після смерті набагато страшніший сюрприз.
Напередодні виходу стрічки в Україні ELLE отримав коментарі режисера Ксав’є Леґрана — про тему патріархату у творчості, вплив грецьких трагедій на сюжет стрічки та процес фільмування у двох країнах.
Ваш перший повнометражний фільм «Опіка» був присвячений проблемі домашнього насильства. З чого почався «Спадкоємець»?
«Спадкоємець» глибше досліджує проблеми, пов`язані з патріархатом. Зараз ми часто говоримо про «насильство над жінками». Але це певною мірою обходить головний елемент проблеми. Коли ми говоримо про насильство над жінками, то забуваємо згадати головну дійову особу, з якої проблема і походить, — чоловіків.
Насамперед «Спадкоємець» фокусується на «чоловічому насильстві». Як це виходить, що чоловіки також є найгіршими ворогами самих себе? Зараз досить легко побачити, як патріархат підкорює жінок і дітей. Але що, можливо, не так очевидно і важче визнати, тому що це передається і через покоління, — те, що він також ламає чоловіків, братів і синів. Ми вважаємо кровні пута священними, а отже, нерозривними в очах нашого суспільства. Аксіоми «який батько, такий син», «від батька до сина», «в ім`я батька і сина» глибоко вкорінені в нашій свідомості.
Ця ідея фатальності кровних пут нагадує трагедії. Ви маєте театральне минуле. Чи сказали б ви, що цей жанр пронизує фільм?
Звичайно, я прочитав і зіграв безліч трагедій. Автори трагедій — наприклад, Евріпід, Софокл, Есхіл, Расін і Шекспір — черпають свої історії з грецької міфології. Міфологія показує певну форму детермінізму й фаталізму. Щоб створити головного героя Еліаса, я багато черпав натхнення з трагічних постатей: Едіпа, Ореста, Ікара або Гамлета. Їх об`єднує те, що кожен по-своєму намагається знайти певну форму зцілення, яке фатально веде їх до катастрофи.
Навіть більше, ніж в «Опіці», «Спадкоємець» використовує умовності жанрового кіно. Чому ви вирішили піти в цьому напрямку?
Я висвітлюю те, що ми відмовляємося бачити. Введення жанру в складну тему може допомогти глядачам охочіше поринути у фільм. Як сценарист і режисер я завжди із задоволенням граю з кодами, згинаючи, перекручуючи й обходячи їх, — використовуючи певний код, знайомий глядачеві, але закріплюючи його в реалізмі, в тому, що відчутно, в реальності ситуацій, з якими ми стикаємося. Це дозволяє глядачеві впізнати код, але заново відкрити його для себе й пережити по-іншому. Я твердо вірю, що кіно дозволяє глядачеві не просто ототожнювати себе з персонажем, але й відчувати те саме, переживати події. Але що цікаво, «Спадкоємець» — це фільм, жанр якого не можна так просто визначити. Він гібридний, багатогранний: неонуар, жахи, трагічна притча, захопливий трилер?
Фільм відкривається зображенням спіралі під час модного показу, якраз перед тим, як Еліас потрапляє в кошмарну спіраль. Як ви придумали таку концепцію для цієї послідовності?
Зображення спіралі — це лабіринт Дедала з грецької міфології, Пекло Данте або «Сяйво» Кубрика. Це також нагадує «Запаморочення» Гічкока. Ідея була натхнена сценографією модного показу, який влаштував один з найбільших модних будинків. Величний дизайн, заснований на тому ж мотиві. Ми далекі від традиційного подіуму, по якому дефілюють моделі. Я хотів, щоб це було монументально, щоб показати персонажа Еліаса у світі, настільки далекому від того, де він згодом опиниться. Потужна музика композитора Sebastian, ритм цих моделей, що йдуть крізь цю гігантську інсталяцію, вже сигналізують жахливу внутрішню в’язницю, в якій замкнеться персонаж на своєму шляху до отримання почестей. Вже з початкових титрів ця спіраль готує глядача до запаморочливої подорожі. Подорожі ініціації, яка, швидше за все, приведе Еліаса в підземний світ.
Той факт, що Еліас Барнес — модельєр, означає, що він іноді об`єктивує жінок. В останній момент він міняє одну модель на іншу для фотосесії. Чому ви вирішили помістити Еліаса в таку професію?
У фільмі все несе символіку. Креативна робота в моді дозволила нам сплести нитки, які є водночас символічними й поетичними. Ми помістили персонажа Еліаса в ролі дизайнера от-кутюр, і це дає йому сильний публічний образ і потужний статус у самому центрі імперії, яка не потерпить жодних помилок або проколів. Це факт, що мода іноді об`єктивує жінок. Я мав уявити колекцію Еліаса елегантною, не гіперсексуалізованою. Еліас Барнес — дизайнер, який знає і поважає жінок та їхні тіла. Однак у сцені після відкриття той факт, що він міняє моделей, — це також його спосіб «убити батька», покійного засновника бренду Яна-Олів`є Орсіно, на зміну якому він приходить. Орсіно, як і всі великі модні будинки, має музу. У цьому полягає двозначність складних ситуацій, в яких опиняється персонаж. Це цікаво — персоналізуючи молодих моделей, які позують для нього, він врешті-решт об`єктивує їх, нав`язує власний почерк, певний образ. Теми ідентичності, образу, ідентифікації, а також імен чи прізвищ є символічними повторами в історії.
Еліас зміг заново створити себе далеко від світу, в якому виріс. Що вас приваблювало в цій траєкторії?
Бути батьком — це насамперед дарувати дитині любов і емоційну безпеку. Якщо цих фундаментальних елементів бракує, деякі люди вирішують віддалитися або розірвати зв`язки зі своєю сім`єю. Саме це й робить Еліас. Він змінює країну, культуру і соціальний контекст. У певному сенсі можна сказати, що він кочівник. Він порвав зі своїм родоводом, покинув своє минуле, щоб написати нову главу свого життя, він втік від того, що вважав посереднім чи токсичним, щоб вільно перевинайти себе. Ми відкриваємо персонажа, який несе цю двозначність. Що про нього думати? Дехто може назвати його вибір на користь самотності та незалежності похвальним, порівнюючи його з «вундеркіндом», тоді як інші можуть засудити його за заперечення свого коріння як «негідного сина».
Це відчуття перегукується з тим, що міститься в мемуарах Дідьє Ерібона (французький письменник та філософ. — Ред.) «Повернення в Реймс», який також відкинув своє походження і зрікся свого коріння. Письменник спілкується з паризькими інтелектуальними та літературними колами. Коли він дізнається, що у його батька рак гортані, у нього починає боліти горло. Це фізіологічне усвідомлення — якщо його батько помре, він буде наступним. Це дуже чоловіче почуття, що має корені в прислів`ї «який батько, такий син». Коли Еліас дізнається за кілька років до цього, що його батько переніс інсульт, йому ніби байдуже, але його підсвідомість починає зношувати його фізично через страх спадковості. Коли батько помирає від серцевого нападу, Еліас починає відчувати біль у грудях. Якраз тоді, коли герой очікував звільнитися від тягаря батька, він випадково потрапляє в його пастку.
Чому ви вирішили помістити дію історії у Квебек?
Ідея полягала в тому, щоб представити Еліаса в його французькій імперії, де самотній герой оточений людьми й опікою. З іншого боку, як тільки він ступає на канадську землю, то стає по-справжньому самотнім — ізольованим. Я міг би вибрати місцем дії Францію, між Парижем і меншим містом, навіть віддаленим, але цього було б недостатньо, щоб ізолювати його протягом усіх потрясінь. Йому потрібно було подорожувати, але також залишатися у франкомовній країні. Бельгія чи Швейцарія занадто близько. Він мав бути віддаленим, повністю вирваним з коренем. Потрібно було перетнути принаймні один океан, щоб повернутися й наново відкрити для себе культуру, від якої він утік, яку в буквальному сенсі залишив позаду, на іншому континенті. Квебек став очевидним вибором. До того ж той факт, що він заново відкриває свій акцент, є фундаментальним елементом, який дозволяє нам торкнутися символічних аспектів його відкинутої та придушеної спадщини.
Коли ви знімали фільм у Канаді, чи дозволили естетиці американського кіно вплинути на вашу режисуру?
Для цього фільму я хотів побудувати два конкретні світи, як мотив, який можна знайти в літературі або пригодницьких фільмах. Лицар залишає свій замок і рушає на пошуки небезпек світу. Або фільм, в якому заклик до пригоди спочатку відхиляється героєм, але потім нарешті приймається ним, але з необхідністю відірватися від комфорту свого світу й зануритися в набагато ворожіший. Оскільки Еліас працює з паризькою елітою — нам були потрібні розкішні декорації, щоб зобразити модну індустрію. Коли він прибуває до Монреаля, то опиняється у звичайному передмісті. Я не міг піддатися спокусі показати красу Монреаля, знімаючи приголомшливі пейзажі Квебеку. Єдиний ліс, який я зняв, — це той, в який входять вночі: на деревах немає листя, талий сніг перетворився на бруд, а непрозорість ночі не дозволяє нічого розгледіти.
Як ви вирішили попрацювати з Марком-Андре Ґронденом над роллю Еліаса?
У моїх перших чернетках я уявляв його по-котячому тонким і граційним. Але його нервовість, крихкість і наростальна тривога змусили мене швидко звернутися до більшої витонченості. Еліас жіночний і делікатний, але здавалося цікавішим, якби на поверхні проступала більш умовна мужність. Я дуже хотів відійти від традиційного образу головного героя-чоловіка. Тут у нас чоловік, який не справляється, який бореться, який сповнений страху, який втрачає контроль і повністю розчавлений лихом. Потрібен міцний актор, щоб зануритися в такі меандри, гру, сповнену страху, сліз, шмарклів, задухи, нетримання сечі й задишки. Марк-Андре був очевидним вибором. З його дитячими очима й вогненним, зворушливим, конкретним, харизматичним, сильним, міцним, делікатним і точним тілом, а також розумом і правдивістю, Марк-Андре мав усю силу і суперечності, необхідні для такої ролі. З того моменту, як він погодився зіграти роль, людяність Еліаса набула глибини. Цей антигерой став ще більш трагічно катастрофічним. Я був вражений силою його грою на знімальному майданчику. Залишалося лише підправити деталі, налаштувати: коротша репліка тут, зміна тону там або енергія дії більш напружена чи повільніша.
Чи замислювалися ви над тим, як зображати насильство, не завдаючи шкоди вашим акторам?
Це питання, яке мені часто доводилося ставити, коли я знімав «Опіку», особливо з огляду на те, що я працював з дитиною-актором. Я не думаю, що насильство має негативний вплив, якщо актор усвідомлює, що він грає, і ми створюємо безпечний робочий простір навколо нього. Це те, про що потрібно думати з моменту кастингу. Деякі актори можуть впоратися з таким рівнем насильства, інші — ні, що не означає, що вони погані. Актори мають особисті історії. Вони можуть відступити чи ні. Я сам актор, і усвідомлюю, як щось мені дається легко, а щось — складніше, хоча іноді такі речі можуть здаватися незначними для деяких акторів. Йдеться про те, щоб з самого початку переконатися, який актор зможе витримати такі послідовності. Але головне, я вважаю важливим залишатися в межах семантики акторської майстерності: якою б жорстокою не була ситуація, яку потрібно зіграти, всі, хто бере участь у створенні та перформансі, повинні отримувати задоволення від її відтворення. Немов це гра.
У фільмі є переломний момент. Як ви його придумали й чи вважаєте, що деяким глядачам, які, можливо, ототожнювали себе з Еліасом, буде важко його прийняти?
Цей поворотний момент радикальний: коли ми кажемо, що «життя перевернулося з ніг на голову», ми маємо на увазі, що назад дороги немає. Потрібно змиритися з цією новою подією, яка все змінює, все руйнує. Саме це і відбувається з Еліасом. Ніщо вже ніколи не буде таким, як раніше, він повинен терміново з цим змиритися. Кожен займе позицію перед його реакцією, його рішеннями та діями. В екстремальних ситуаціях люди реагують непередбачувано: адреналін, травма, шок; нічого не можна передбачити, і назад дороги немає, все може зникнути в одну мить. Ми мали попрацювати над «послідовною непослідовністю». Якби персонаж поводився раціонально, він би передбачав, обмірковував наперед. У Еліаса немає часу думати. Події йдуть одна за одною, іноді вони здаються абсурдними, але насправді дуже реальні. Це може збентежити глядача, який може або бути втягнутим у ситуацію разом з персонажем, або залишитися осторонь зі своїми моральними судженнями. Але я думаю, що важко залишатися безстороннім.
Як глядач, я люблю, коли мене штовхають, вибивають, наближаючись до персонажів, які, здавалося б, розходяться з тим, як я живу і бачу світ. Ми часто кажемо, що глядач повинен співпереживати герою. Я думаю, що так само приємно стежити за персонажами, яких називають «несимпатичними». Ми схвалюємо або виправдовуємо дії не тому, що розуміємо героя. Не тому що ми визнаємо помилку чи поганий вчинок, ми схвалюємо його. Кіно все ще залишається одним з рідкісних місць, де можна досліджувати всі можливості людства, не соромлячись засуджувати особистість до ганебного стовпа чи смерті.