За інформацією правозахисних груп, у російському полоні сьогодні залишаються близько 10 тисяч людей — військових і цивільних. В межах проєкту, який ми реалізуємо разом із громадською організацією "Серце Азовсталі", ми поговорили з трьома українськими жінками — дружинами та матерями військовополонених — про те, що допомагає їм боротися.
Реклама
Наші героїні — Наталка Зарицька, дружина старшого солдата полку "Азов" Богдана Зарицького, якого обміняли у вересні 2022 року; Тетяна Демчук, мати двох героїв, Богдана та Олега Демчуків, бійців полку "Азов" — Богдан загинув у Маріуполі у квітні минулого року, а Олег досі в полоні; та Наталія, дружина військовослужбовця Нацгвардії України (прізвище не називаємо з міркувань безпеки), який вже 16 місяців перебуває в полоні.
Наталія Зарицька, Наталія та Тетяна Демчук
Історія їхнього кохання почалася з книги.
Наталка та Богдан Зарицькі познайомились у 2019 році: вона працювала в агрокомпанії в Києві, він служив у полку “Азов”. Наталка, яка займалася волонтерством, у листуванні запитала: чим допомогти? Серед того, що попросив Богдан, була “якась книжка з домашньої бібліотеки”. Вона відправила посилку, куди поклала нон-фікшн бестселер “Антикрихкість” Насіма Талеба. Так, переписуючись про війну та літературу, почали зближатися, закохалися. Стосунки розвивалися на відстані: Богдан служив у Маріуполі, і майже щоп’ятниці ввечері Наталка сідала на потяг до Маріуполя, аби провести з коханим хоча б два дні, а у понеділок верталася в Київ.
Згодом старший солдат полку “Азов”, 31-річний Богдан Зарицький, поклав ту саму “Антикрихкість” у рюкзак (бібліоман, він узяв із собою 36 книжок), із яким зустрів лютий 2022 року в Маріуполі. Він потрапив на “Азовсталь”, де провів 82 дні в облозі, під атакою російських касетних снарядів та авіабомб, потерпаючи найперше від нестачі боєприпасів, а також їжі, води та ліків.
В один із пекельних днів чоловік надіслав Наталці фото: в руках уламок касетного боєприпасу і роман Айн Ренд “Ми живі”. Вдома на околиці Києва Наталка якраз читала цю саму книгу. Каже, цей зв’язок допомагав їй триматися, навіть коли вона не знала, чи коханий живий.
Богдана Зарицького повернули з полону 21 вересня 2022 року — серед військових, яких обміняли на Віктора Медведчука. Жінка згадує, як на місці обміну в Чернігівській області буквально в’їдалася очима в кожного, хто виходив з автобуса, але Богдана все не було. Чоловіка впізнала не одразу. Харизматичний ефектний красень, спортсмен 190 см заввишки, суцільні м’язи, у полоні він втратив 43 кілограми.
Наталка Зарицька
“Він вийшов із автобуса у футболці Метінвеста, кальсонах та капцях 37-го розміру, які дали росіяни замість його 44-го”, — згадує Наталка. У черзі за рюкзаками з гуманітаркою у Богдана запитали: який у вас розмір? XXL, відповів він автоматично. А на нього дивляться і дають М — бо замість 113 кг він важив ледь 70″.
Не зійти з розуму, коли чоловік перебував на “Азовсталі”, а потім в Оленівці, де в червні 2022 року росіяни підірвали барак та вбили 63 українських захисників, Наталці допомогло розуміння, що вона сама має боротися. З 2014 року мріяла доєднатися до ЗСУ, проте через народження сина відклала ці плани. У 2019-му Богдан підсадив її на силові тренування. За рік вона піднімала 115 кг хватом і брала участь у чемпіонаті Європи з паверліфтингу, змагалась у строгому підніманні штанги на біцепс, й посіла третє місце”.
Тренувалася Наталка не просто так — мріяла сама потрапити в “Азов”: “СПГ 9 — станковий протитанковий гранатомет — важить 49 кг, і я маю його легко підіймати”. Коли почалося вторгнення, вона з 9-річним сином свідомо залишилася вдома — вела щоденник війни у фейсбуці, приймала побратимів Богдана, що служили на Київщині.
Свою завзятість Зарицька спрямувала у громадську роботу. Згадує, як торік у квітні, коли чоловік уже перебував на “Азовсталі”, отримала від нього повідомлення: “Наталко, ми щогодини ховаємо побратимів, снаряди вибухають просто біля нас, у нас немає ліків. Це кінець, ми смертники”.
“І я думаю: як кінець? –— тихо каже Наталка. — Ні, треба боротися — плакати немає часу”.
Торік у червні Зарицька заснувала “Жінки зі сталі” — громадську організацію, яка однією з перших почала говорити на весь світ про необхідність рятувати захисників та захисниць Маріуполя. Сьогодні вона об’єднує родини військових, що опинилися в полоні, зникли безвісти або загинули, і налічує понад 4 тисячі учасників. Головна мета — сприяти поверненню полонених додому, надавати родинам психологічну та юридичну допомогу і не дозволити світові забути про героїв.
Наталко, ми щогодини ховаємо побратимів, снаряди вибухають просто біля нас, у нас немає ліків. Це кінець
Вже рік, як Богдан Зарицький вдома. Після полону в нього виявили погіршення зору, двобічну глухуватість внаслідок контузій, вибитий хребет, гормональний дисбаланс, проблеми з нирками і ПТСР. Він пробув у полоні майже п’ять місяців — спочатку в Оленівці, потім у донецькому СІЗО. Найбільшою тортурою був голод. “Перший місяць тримаєшся, а потім втрачаєш свідомість, — переказує Наталка. — Починається апатія, ти просто лежиш і повільно вмираєш. Тобі навіть важко встати й дійти до їдальні, бо ти знаєш, що витратиш більше калорій, аби дійти, ніж отримаєш від їжі”.
Богдан Зарицький — один із 2500 військовополонених, яких Україна повернула додому. За інформацією правозахисних груп, у полоні залишаються близько 10 тисяч людей — військових і цивільних. Один із них — 47-річний маріуполець, військовослужбовець Національної гвардії України Олександр (прізвище не повідомляємо з міркувань безпеки), якого чекають дружина Наталя та 12-річний син Тимур. Наталя показує мені фото чоловіка — обличчя Олександра закрито тактичним шарфом. Його сфотографували біля щойно розквітлих тюльпанів на “Азовсталі” на початку квітня торік. З 16 травня, коли українські військові отримали від вищого командування наказ здатися, Олександр перебуває в російському полоні.
Востаннє Наталя бачила чоловіка в ніч з 23 на 24 лютого. “Він прийшов додому о 10-й вечора і кинув мені: “Я трохи посплю, а ти поки збери речі”. Я сказала: “У мене все давно зібрано”. Вночі, десь о 3:30, Олександрові подзвонили і викликали на службу, а о 9-й ранку його побратим Матвій, який тоді служив у Дніпрі, допоміг Наталі із сином покинути місто.
Наталія (прізвище не називаємо з міркувань безпеки)
Відсутність чоловіка і батька Наталя та Тимур переживають мужньо. Косметологиня за фахом, жінка тимчасово не працює — весь час присвячує боротьбі за повернення Олександра. Коли є можливість, вони із сином подорожують Україною. “Мені хочеться дати йому уваги ніби за всіх, — пояснює вона. — Раніше були я, чоловік, бабуся, дідусь, старший брат. А зараз я кажу: “Тимуре, ти в мене один, я в тебе одна”. Так і живемо, чекаючи”.
Чекати — це слово для тисячі українських родин набуло нового значення. Воно стало символом боротьби й невпинної наполегливої роботи. Щотижня Наталя бере участь в акціях та мітингах.
Юридичну й правозахисну допомогу родинам військовополонених надають громадські організації та фонди, завдання яких — бути містком між державою та родинами захисників. Серед них — “Серце Азовсталі”, проєкт, що є частиною мілітаристської ініціативи “Сталевий фронт Ріната Ахметова”. За рік його існування допомогу звідти отримали понад 5500 захисників та захисниць і членів їхніх родин — від правової до психологічної. Кілька місяців тому Наталя разом із сином провела два тижні у відновлювальному таборі для рідних оборонців Маріуполя в Карпатах. Турбота про ментальне та фізичне здоров’я сімей військових є одним із головних завдань організації, каже керівниця “Серця Азовсталі” Ксенія Сухова.
“Чекати рідних з неволі — важкий стрес, тому абсолютно всі близькі військовополонених потребують підтримки, — пояснює вона. — У нашому кемпі з ними працюють психологи, лікарі, ми влаштовуємо їм також екскурсії та дозвілля. Але головне, вони піклуються одне про одного: наприклад, матері загиблих — про жінок, які чекають своїх синів. Спілкування з тими, хто розуміє твої почуття, — вже терапія”. Аби звільнені з полону військові швидше відновилися, рідні мають бути повними сил, впевнена Ксенія. Згодна з нею і Наталія: понад усе вона мріє, аби чоловік, коли повернеться з полону, побачив її такою, як раніше, — красивою й енергійною.
Історій родин, які мужньо чекають додому своїх коханих – тисячі, вони схожі й несхожі водночас
“Уявіть собі, у полоні вони взагалі не отримують інформацію ззовні, — міркує жінка. — Коли повертаються і бачать, що все добре, сонце світить, у них є діти, дружини й мами, всі здорові, вся родина поруч — вони одужують швидше”. Тому Наталя не дає собі шансу на сум, а якщо хочеться жалітися, миттєво осаджує себе.
Під час інтерв’ю вона плаче тільки раз — коли розповідає, як у травні, перебуваючи на “Азовсталі”, чоловік написав сину зворушливе повідомлення. “Хочу тобі нагадати, що ти тимчасово залишився головним чоловіком у нашій родині — тому маєш бути помічником мамі, а головне — ніколи не впадати в депресію”. Повідомлення від батька Тимур роздрукував і повісив над столом.
Історій родин, які мужньо чекають додому своїх коханих — тисячі, вони схожі й несхожі водночас. Не залишатися наодинці зі своїм болем та не боятися просити про допомогу — саме це вважає найголовнішим Тетяна Демчук із Хмельницького, 48-річна мати двох “азовців”. Про своїх дітей вона говорить ніжно, захоплено, шанобливо — помітно, як пишається ними. Старший, Богдан, служив у “Азові” з 2015-го — тоді йому було 19 років. Молодший, Олег, доєднався до полку у 2018-му — теж у свої 19. “Бо завжди тягнувся за старшим братом”, — з усмішкою згадує Тетяна.
Вони разом боронили Маріуполь і потрапили на “Азовсталь”. 29 квітня Богдан Демчук, старший сержант полку “Азов”, загинув від осколкового поранення під час бойового виїзду. Про загибель брата матері повідомив Олег.
Тетяна Демчук
“Про “Азовсталь” вони мені нічого не розповідали, аби я не хвилювалася, — каже Тетяна. — Лише якось Богдан сказав: “Мам, якщо ми тут поляжемо, це буде маленька горочка. А скільки людей загинуло в Маріуполі — це величезні гори і величезне горе”.
Не давати собі права занурюватися в розпач — такі правила в Тетяни. Вона постійно зайнята: роботою, адже працює в Хмельницькому швачкою; турботою про родину — молодшу доньку, а також дружину Богдана Надію та їхнього шестирічного сина Михайла, які зараз живуть із нею; та громадською діяльністю — робить усе, аби пришвидшити повернення з полону Олега.
Боротися по-справжньому Тетяна почала торік улітку, після підриву Оленівського бараку, де перебував у полоні її син. Почувши про теракт, почала кричати, бо на мить надія вмерла: “Ми боялися, що він загинув”. Згодом росіяни опублікували списки поранених — на щастя, Олег Демчук ішов у ньому другим, але наприкінці документу було дописано: двоє полонених дорогою загинули. “І ти не знаєш, хто саме”, — згадує жінка.
У мене телефон завжди напоготові, я 24 години на день чекаю дзвінка, коли він скаже: “Мам, все, я вдома”
За кілька днів в інтернеті з’явилися репортажі російських телеканалів, де полонені давали інтерв’ю, серед них був Олег. Тетяна зв’язалася з Координаційним штабом з питань поводження з полоненими, СБУ, Національним інформаційним бюро та Червоним хрестом. З отриманням цінної інформації, зокрема, допомагає “Серце Азовсталі”. “У цьому напрямку ми співпрацюємо й з іншими державними інституціями, з уповноваженим ВРУ з прав людини, — розповідає членкиня наглядової ради “Серця Азовсталі” Наталія Ємченко. — Адже нестача звісток щодо полонених шкодить психологічному стану їхніх родин”.
Суспільний розголос тримає в полі зору цю проблему, впевнена Тетяна Демчук. Українці в тилу можуть ходити на акції на підтримку полонених, нагадувати про їхню трагедію в соцмережах. Інформаційний шум потрібен не лише в Україні, але й за кордоном. Працює в цьому напрямку і “Серце Азовсталі”, каже Наталія Ємченко. “Ми підтримуємо будь-які заходи щодо адвокації полонених. Влаштовуємо зустрічі їхніх близьких із представниками міжнародних організацій. Наприклад, організували поїздку до штаб-квартири ООН у Женеві, а також зустріч із першою леді Туреччини Еміне Ердоган, де родичі бранців мали змогу закликати її країну як третю сторону посприяти визволенню наших захисників”.
Саме гуртом можна подолати найтемніші часи, впевнена Тетяна. Згадує, що, коли дізналася про загибель старшого сина, “весь світ зробився чорним”, але “з тієї дири” її витягла потужна підтримка людей, знайомих і незнайомих.
Вона каже, що найбільше її підтримує розуміння того, що скоро неодмінно повернеться Олег — і йому буде дуже потрібна її допомога. “Я знаю, що він розраховує на мене — і не можу його зрадити, — каже Тетяна. — У мене телефон завжди напоготові, я 24 години на день чекаю дзвінка, коли він скаже: “Мам, все, я вдома””.
Про громадську організацію "Серце Азовсталі"
"Серце Азовсталі" — проєкт, що надає комплексну допомогу захисникам та захисницям Маріуполя, які боронили місто з 24 лютого до 20 травня 2022 року. "Серце Азовсталі" є частиною мілітарної ініціативи "Сталевий фронт" Ріната Ахметова — проєкту, спрямованого на всебічну підтримку українських військових.
Фото: Vic Bakin
Стиль: Anastasia Zamula
Текст: Дар’я Слободяник
Зачіски та макіяж: Diana Koval
Асистент стилістки: Rudik Apitsarian