ВИДИМІ: Марина Пономарьова в інтерв’ю VOGUE

Поділитися

Нове покоління дорослих і дітей з ампутаціями та протезами викликає захоплення й повагу. Для українського Vogue Степан Лісовський відзняв героїв сьогодення.

МАРИНА ПОНОМАРЬОВА
7 років, школярка

Втратила ногу в травні 2022‑го через російський ракетний обстріл. Мріє стати пілотесою "Формули‑1".

На майданчику неймовірне пожвавлення: навколо героїні — безліч народу. Окрім візажистів і стилістів — велика група підтримки. Хто ця зірка VOGUE?

Реклама

Семирічна Марина Пономарьова з Херсонської області втратила ногу в травні 2022-го через російський обстріл. Дівчинка приїздить на знімання з мамою і тіткою, а ще в супроводі друзів з Охматдиту — комунікаційниці головної дитячої лікарні країни Анастасії Магеррамової (інтерв'ю з Настею ви можете прочитати тут) та психологині Тетяни Підкови, яка займається з Мариною. Була б Маринкина воля, вона би привезла з собою і свого реабілітолога Назара Борознюка — вони дуже подружилися за весь той час, що дитина відновлюється в Охматдиті (а це вже більше року — Марина стала першою дитиною з військовою травмою, яку протезували в Україні).

Марина дає Світлані Римаковій зробити собі легкий макіяж, вбирається в шовкову сукню, яку обрала для неї стилістка Вікторія Філіпова, але, попри все, не має щасливого вигляду. Дивовижне перетворення настає, щойно ми вбираємо її в шорти — це порада Насті Магеррамової, яка знає Марину дуже добре. Дитина миттєво перетворюється на бісеня, щасливо скаче знімальним майданчиком, і навіть протез їй, здається, не заважає. Степан Лісовський не відривається від об'єктиву — він ловить Маринкині ямочки й очі, що сяють захватом.

Будинок у Високопіллі, де жила родина Марини, потрапив під обстріл у травні 2022-го. Із семи людей, які перебували там, постраждали лише Марина з мамою.

"Я пам'ятаю тільки, як ми падаємо, пил, дим, сильно кричить Марина, від страху за дитину кричить бабуся", — згадує Наталя. Дідусь виніс онуку на на руках. Ніяка "швидка" б сюди не приїхала: Високопілля було окуповано. Росіяни ставили свої машини біля дворів будинків, щоб прикриватися цивільними. Казали: "Все буде добре, не хвилюйтеся, ми вас захищаємо"…

Машина Маринкиного дідуся була схована у дворі, накрита якимись речами. На щастя, хоч і з побитим уламками склом, вона була на ходу. Марину тримали на руках. "Блокпости обстрілювались, — згадує тітка Марини, — їдеш і бачиш: кругом вибухи". Дідусь був за кермом; благав, щоб пропустили з пораненою дитиною. Окупанти заглядали в салон, перевіряли, чи він не бреше. Дівчинка вже блідла і втрачала свідомість, але допомогу надали лише українські військові: щойно родина дісталася до блок-посту, наші поставили турнікет — чим врешті і врятували дитині життя.

Маму і доньку спочатку лікували в Кривому Розі. Марині ампутували ніжку вище коліна; Наталю тримали під знеболювальними, які позбавляли ясної свідомості. Наприкінці травня обох привезли в Охматдит — попри те, що це дитяча лікарня, там з війною почали приймати і дорослих пацієнтів.

Родина обрала протезування в Україні. Дитяче протезування — окрема історія; воно складніше хоча б тим, що діти ростуть, і протез має "рости" також. Крім протезиста, треба відвідувати й реабілітолога. Для цього треба жити поруч. Все це потребує грошей навіть в Україні.

Марина завжди була жвавою дитиною — "вона не йде, вона біжить", — каже про неї мама. Коли дівчинці поставили перший протез, рідним сказали, що вона не зможе стрибати, кататися на велосипеді чи самокаті, а про батут можна зовсім забути. "Це був шок", — згадує Наталя.

Втім, родині пощастило з реабілітологом. На будь-які заборони Назар каже: "Як це — не можна? Ми все зможемо". За допомогою Назара Маринка навчилася і бігати, і лазити по шведській стінці, і стрибати на батуті. Самокат вони вже освоїли; зараз на черзі теніс та велосипед. А ще — плавання. "Тільки без Кеші", — каже Маринка.

Кеша — це протез. За порадою психологині Тетяни Підкови Марина придумала миле смішне ім'я своєму протезу, якого спочатку боялася. Зараз вона навчилася швидко знімати та вдягати його — робить це краще, ніж дорослі.

Вона марить гоночними болідами: Lamborghini та Ferrari — це те, що викликає у неї безумовний захват. Їй було два роки, коли дідусь, з яким вона дуже приятелює, вперше посадив її за кермо. Відтоді мріє бути гонщицею.

"Вона точно не м'яка, — розповідає мама про свою доньку. — Вона спрямована".

Нещодавно вони їздили додому, на Херсонщину — психологи дозволили. Маринка мріяла побачити дідуся, свої іграшки, свого собаку. Будинок, в який потрапило шість мін, сильно постраждав: були розбиті вікна, дах. Напівзруйнований будинок встигли пограбувати. А після деокупаціїВисокопілля, поки Маринка з мамою перебували в Києві на лікуванні, дідусь та бабуся за допомогою волонтерів зробили ремонт.

"Мій котик! Мій дім! Моя іграшка!" — щасливо вигукувала дитина. Марина, яка обожнює дітей і собак, всі свої іграшки зібрала й передала дітям у Криворізьку лікарню. Собаку хотіла взяти з притулку, бо родинний пес помер під час великої війни. Того дня, коли дівчинка приїхала додому, до них прибився блохастий собака, дуже схожий на вівчарку. Маринка допомагала її купати, а потім дала їй ім'я — Ася.

Марина дуже сумує за дідусем. Вдвох вони банда: щось майструють, заповзято вправляються з шуруповертами, будують будиночки для котів і собак та вулики для бджіл, миють посуд і ходять на рибалку. Марина з мамою хотіли би повернутися зовсім, але поки це надто небезпечно: окупанти постійно обстрілюють Херсонщину. Крім того, триває реабілітація.

Родина Марини неймовірно вдячна персоналу Охматдиту. Кажуть, поранення були дуже важкі; сильно постраждала і друга ніжка, і спина. Дівчинка не могла стояти, сидіти та лежати. Але лікарі й медсестри, піар-команда та психологи змогли мотивувати дівчинку. До неї в палату прибігав пес Патрон, заглядали знаменитості, які палко підтримують Охматдит.

Источник