ВИДИМІ: люди з ампутаціями в зніманні VOGUE

Поділитися

Нове покоління дорослих і дітей з ампутаціями та протезами викликає захоплення й повагу. Для українського Vogue Степан Лісовський відзняв героїв сьогодення.

Реклама

ОЛЕКСАНДР ЧАЙКА
33 роки, хореограф, військовослужбовець

Втратив ногу в квітні 2022‑го у бою в Попасній на Луганщині.
Почав займатися серфінгом. Відкрив дві студії з акробатики, де викладає сам. Проводить у школах лекції про війну та поранення. Надає психологічну підтримку людям з ампутаціями. Виховує 5‑місячного сина.

ДАНІІЛ МЕЛЬНИК
19 років, командир механізованого підрозділу ЗСУ, наразі на реабілітації

Частково втратив ноги, ліву кисть і пальці правої руки в боях з окупантами під Києвом у лютому 2022 року. Пише вірші, збирається повертатися до війська, щоб вести психологічну роботу з пораненими.

ОЛЕКСАНДРА ПАСКАЛЬ
7 років, школярка, гімнастка

Втратила ногу внаслідок російського ракетного удару по селищу Затока Одеської області у травні 2022 року. Займається художньою гімнастикою, хореографією, плаванням.

АНАСТАСІЯ ШЕСТОПАЛ
20 років, спортсменка, тікток- та інстаграм-інфлюенсерка

Втратила ногу внаслідок російського ракетного удару по залізничному вокзалу Краматорська Донецької області в квітні 2022‑го. Захоплюється психологією, вчить німецьку, пробує себе в моделінгу.

МАКСИМ ЄРМОХІН
28 років, військовослужбовець, спортсмен

Втратив ногу в 2018 році у війні Росії проти України. У 2022‑му виборов чотири медалі на Іграх нескорених у Гаазі та у Warrior Games у США. Має татуювання “Твоя воля завжди сильніша за твоє тіло”.

АНДРІЙ ГОЛОПАПА
20 років, студент, військовослужбовець

Втратив ногу в бою в жовтні 2022‑го під Горлівкою на Донеччині. 10 червня 2023 року з протезом лівої ноги проїхав 100 км на велосипеді. Чекає побратимів, щоб запросити на весілля.

КАРІНА СТАЩИЩАК
32 роки, танцівниця

Втратила ногу в 2018‑му через захворювання, спинномозкову грижу. Виконала танцювальний номер на Євробаченні‑2023 в Ліверпулі.

МАРИНА ПОНОМАРЬОВА
7 років, школярка

Втратила ногу в травні 2022‑го через російський ракетний обстріл. Мріє стати пілотесою “Формули‑1”.

ВАДИМ СВИРИДЕНКО
50 років, уповноважений Президента України у справах реабілітації учасників бойових дій

Втратив обидві кисті й обидві стопи через поранення, отримані 2015 року в боях у Дебальцевому Донецької області. У 2016 році на марафоні Морської піхоти США у Вашингтоні пробіг 10 км і став призером, у 2017‑му на Іграх нескорених у Торонто здобув бронзову нагороду в змаганнях із веслування на тренажерах.

АРТЕМ КУЗЬМІЧ
27 років, ветеран ССО, чемпіон світу з параджиу, чемпіон України з джиу-джитсу

Втратив ногу в лютому 2019 року в бою в Луганській області. Заснував спортивний клуб TMS HUB для військових з ампутаціями та пораненнями.

РУСЛАНА ДАНІЛКІНА
20 років, ветеранка, модель, амбасадорка центру Superhumans

У 18 років доєдналася до лав ЗСУ. 10 лютого 2023‑го втратила ліву ногу під час ракетного обстрілу на Херсонщині. Працює в центрі з протезування, реконструктивної хірургії, реабілітації та психологічної підтримки постраждалих від війни Superhumans.

ВИДИМІ

Останні дні спекотного київського літа. У столичній студії Loft 31 — атмосфера, що, здається, відчувається на дотик. Команда Vogue зосереджено готує героїв знімання. Люди в об’єктиві Лісовського — герої в первісному сенсі слова.

Усього на майданчику їх одинадцять. 7-річні Олександра Паскаль та Марина Пономарьова втратили ноги через російські ракетні обстріли. Саша продовжує займатися гімнастикою, хореографією та плаванням; Марина щодня працює з реабілітологом, готується ходити в басейн та сповнена бажання навчитися всього, що вміла до ампутації. Страх свого протеза вона подолала (за порадою психологині з Охматдиту, де проходить лікування, дівчинка придумала протезові ім’я — Кеша). 20-річна спортсменка Анастасія Шестопал, яка втратила ногу через обстріл у Краматорську, продовжує тренуватися в залі — тепер вже з протезом. 32-річна танцівниця Каріна Стащищак зазнала ампутації через спинно-мозкову грижу, почала займатися танцями і в травні 2023-го виступала з номером на Євробаченні в Ліверпулі. Андрій Голопапа, Олександр Чайка, Артем Кузьмич, Данііл Мельник отримали поранення, що призвели до ампутацій, на війні.

Ми говоримо про них не тільки через захоплення тим, як гідно вони зустріли свої виклики. Людей з ампутаціями майже не побачиш в медіапросторі, і в глянці зокрема. На жаль, через активні бойові дії, постійні російські ракетні, артилерійські й мінометні обстріли, а також через мінно-вибухові травми (наразі третина України, 174 тис. км2, замінована) кількість людей з ампутаціями лише зростатиме. Тільки за минулий рік, за даними ДСНС, 404 цивільних було травмовано через міни. Британська служба новин Sky News повідомляє, що тих, хто через війну лишився кінцівок, в Україні понад 25 тисяч. Видання The Wall Street Journal називає цифру 50 тисяч (оцінка заснована на даних Ottobock — найбільшого у світі виробника протезів).

Від дня знімання минуло півтора місяця, проте щоразу, відчиняючи двері свого дому, я згадую одного з учасників фотопроєкту — 50-річного Вадима Свириденка, героя російсько-української війни. Він втратив обидві кисті та стопи в 2015-му, після поранень, що отримав біля Дебальцевого.

Вадим демонструє мені можливості свого протеза кисті: той автоматично обертається навколо своєї осі. “Навіщо ця опція?” — перепитую спантеличено. “Прогортати ключ у замку”, — пояснює він. Усього таких функцій чотири: прогортання за часовою стрілкою і проти, розкриття та закриття долоні (це дозволяє брати предмет й утримувати його). Вадим пояснює, що це насправді і є головними функціями протезів рук.

Свої перші протези він отримав у Києві, на заводі “Ортотехсервіс”, коли проходив лікування в опіковому центрі, згодом протезувався в Національному військовому медичному центрі ім. Волтера Ріда в американському місті Бетесда. У Харківському протезному інституті Вадим отримав перші в Україні бігові протези Össur Flex-Run. Він каже, що кожному етапу протезування — свій час, а біонічний протез, що дозволяє частково повернути людині дрібну моторику рук і природність ходи, який багато людей з ампутаціями хочуть отримати першого ж року, не можна ставити одразу. Потрібен час, доки кінцівка витончиться через те, що зменшується м’яз, а постопераційні набряки остаточно спадуть.

Люди, які займаються спортом і ведуть активне життя, відчувають ці процеси гостріше, іноді їм доводиться міняти декілька куксоприймачів. Тому ставити “біоніку” першого ж року після ампутації — помилкова тактика: саме з неї потім народжуються історії про те, шо дорогий біонічний протез не підійшов і людина ним не користується. До кожного протеза треба звикати й освоювати його можливості поступово, з реабілітологом, щоденними тренуваннями. В Україні програма протезувань затверджена та фінансується державою.

Серед одинадцяти героїв знімання Вадим найстарший. І єдиний, про кого спочатку не здогадаєшся, що в нього протези: він ховає їх під довгими рукавами сорочок та під джинсами. Каже, поки не готовий демонструвати їх усім навколо: “Коли в тебе тицяють пальцями, це неприємно”. Стигматизація понівеченого тіла досі сильна в суспільстві. В реакції людей навколо — гримуча суміш співчуття та жаху від усвідомлення наслідків війни, провини вцілілого та жалю. Втім, жаль — це останнє, чого потребують люди з ампутаціями.

Попри зусилля влади, Україна не стає безбар’єрним середовищем — здебільшого через війну. Наші міста не пристосовані для життя людей з інвалідністю за ампутаціями, від метро до громадського простору. Безліч побутових речей, на які здорові люди навіть не звертають увагу в повсякденні — як-от східці до підземного переходу, – від людей з ампутаціями вимагають надзусиль. І скільки б не декларувалось, що всі люди рівні, справжня рівність можлива лише тоді, коли кожному члену суспільства будуть забезпечені однакові умови для переміщення в просторі та доступу до нормального життя.

За результатами опитування соціологічної групи “Рейтинг”, проведеного за ініціативи “Українського ветеранського фонду” Міністерства у справах ветеранів України у вересні цього року, майже половина суспільства (47 %) уявляє собі тих, хто пройшов російсько-українську війну, з інвалідністю. Ще пів року тому, в березні, цей показник складав 29 %. Вірогідно, це пов’язано з тим, що людей з ампутаціями ми останнім часом бачимо всюди: вони вдягнені в камуфляж чи цивільне, можуть ховати протези за одягом з довгими рукавами чи холошами, а можуть носити шорти чи короткі спідниці – так, аби протези було добре видно. Це дорослі й діти, цивільні та військові.

Українське суспільство незграбно та досі сором’язливо вчиться дивитися й реагувати на тілесні ураження. Здебільшого ми не знаємо, як це робити: вдавати, що не помітили, відводити очі, намагаючись приховати розпач, висловлювати подяку або кидатися на допомогу. “Ми розуміємо, з якими почуттями на нас дивляться, — каже Руся Данілкіна, яка 18-річною доєдналася до лав ЗСУ, а в 19 втратила ногу. — Із цікавістю, співчуттям або відразою”. Іноді від цього боляче. Руся говорить, що у львівському центрі з протезування, реконструктивної хірургії, реабілітації та психологічної підтримки постраждалих від війни Superhumans, де вона зараз допомагає відновлюватися пораненим, для дітлахів влаштовують практичні заняття, на яких вчать правильно сприймати те, що інші можуть не мати кінцівок.

У стигматизації ампутацій ми наслідуємо травматичний досвід Другої світової. Тоді СРСР цілеспрямовано зачищав суспільний простір від фронтовиків-інвалідів — вважалося, що населення країни-переможниці має складатися з еталонних надлюдей (у чомусь це перегукується з ідеєю арійської нації, яку пропагували гітлерівці). А людям без рук та ніг в “еталонному суспільстві” не місце. У січні 1945-го вийшов наказ Народного комісаріату державної безпеки СРСР “Про вилучення з листів світлин скалічених інвалідів Вітчизняної війни”. Там зазначалося, що фото інвалідів Вітчизняної війни, які показують каліцтва, отримані внаслідок тяжких поранень на фронті (втрата кінцівок, спотворення облич, сліпота тощо) мають бути прибрані. Вважалося, що такі знімки розсилаються ворожими елементами з метою провокацій. Для військових з інвалідністю існували спеціальні інтернати та госпіталі, порівняно з якими будинок для людей похилого віку міг вважатися спа-курортом.

Як ставитися до людей, які втратили кінцівки? Найкращий варіант взаємодії — демонстрація поваги. І пропозиція допомоги. 20-річний Андрій Голопапа з позивним “Отець”, який 18-річним студентом пішов на війну та в жовтні 2022-го втратив ліву ногу в бою під Горлівкою на Донеччині, розповідає, що іноді його дратують запитання: “А звідки протез?” Каже, що невдовзі настане мить, коли почне відповідати: “З груші впав”.

Спортсмен і військовий Максим Єрмохін, який у 2018 році на Донбасі підірвався на протипіхотній міні, жартує з побратимами: “Тепер можемо одну пару взуття на двох купувати”. Спортсменка, студентка Анастасія Шестопал, яка втратила ногу через обстріл вокзалу в Краматорську, каже, що теж іронізує щодо власного поранення в тіктоку, проте не сприймає жартів на цю тему від сторонніх. Такі кпини припустимі виключно між людьми, які знають, що таке ампутація, з власного досвіду. Всі решта мають утриматися від дотепів.

Прийнятний в суспільстві образ тіла змінюється: люди потроху звикають, що тіла можуть бути різними і що необхідно приймати їх у всьому розмаїтті. Це має розповсюджуватися і на понівечених війною. Повага і вдячність тим, хто продовжує бути видимим, прокладаючи шлях до вільного та насправді різноманітного світу.

Текст: Альона Пономаренко
Фото: Stephan Lisowski
Стиль: Viktoriia Filipova
Зачіски: Sasha Vetrova, Oksana Deneka, Diana Koval
Макіяж: Svitlana Rymakova, Daria Zhadan
Освітлення: Oleksiy Kuzmenko

Источник