Поділитися
Артменеджерка та легенда нічного життя Києва Ганна Васик змінила культурно-мистецьку та волонтерську роботу на службу військової медикині — і розповіла про своє доленосне рішення та підготовку до армії
“Без сильної армії у нас не буде держави, — каже військова медикиня Ганна Васик. — Єдине можливе місце застосування свого досвіду й енергії зараз я бачу саме тут”.
Ганні 37, і все своє життя вона присвятила гучним мистецьким і соціальним проєктам. Магістерка політології, кандидатка філософських наук, солдатка Васик починала кар’єру ще студенткою, зі стажувань в Міжнародній організації з міграції при ООН та Верховній Раді, працювала у великих корпораціях, утім, марила розвитком української культури. Її мрія почала втілюватися в “Культурному Проєкті” Наталії Жеваго; два роки була виконавчою редакторкою журналу Art Ukraine при Мистецькому Арсеналі. “Саме тоді відбувався Майдан, у якому я брала активну участь, — вдень журналістська діяльність, вночі — революційна”, — згадує Васик. Згодом вона започаткувала розділ “Культура” в онлайн-виданні “Українська Правда”. Коли їй було 27, очолила “Дослідницьку платформу” в PinchukArtCentre, яка вивчала, оцифровувала й систематизувала сучасне українське мистецтво. Паралельно Ганна вела в Університеті Шевченка семінари зі структуралізму, постструктуралізму та з філософії культури, а в Інституті культури — історію мистецтва, відеоарту та спецкурс з історії живопису для фотографів. Цілком можливо, частина студентів знала її за проєктом андерграундних вечірок та рейвів “Схема”, операційною директоркою якого вона була з 2017 до 2021 року і про який писали модні видання всього світу, зокрема i-D Magazine, Dazed, Crack Magazine і Electronic Beats.
Реклама
колготки, власність стиліста
Напередодні знімання, на яке нам дивом вдається вихопити Ганну, вона пише: “Загубила сережки на закордонних натовських навчаннях — одну в трагус, іншу в хелікс”. Я гуглю “трагус” (це хрящик у вусі — козелок), “хелікс” (верхній завиток вуха) — і навіть не уявляю, скільки всього мені доведеться загуглити ще. За кордоном Васик навчалася на бойового медика — це вже дев’ятий її курс із тактичної медицини з жовтня 2022‑го. Усе, за що береться ця жінка з короткою зухвалою стрижкою та пірсингом, вона робить із нещадною самовіддачею.
срібло, усе — власність героїні
24 лютого застало її в горах Уганди. Васик прокинулась о п’ятій ранку, щоб іти на горила-трекінг, і написала про це другові. “Які горили, — відповів він. — Росія бомбить українські міста”. Це був чистий сюрреалізм: “Я сиділа в хатці на дереві й гарячково думала, що робити”. Наступного дня вони з колишніми колегами з фонду Пінчука почали працювати. “Це була менеджерська робота: ти зводиш постачальників засобів амуніції чи тактичної медицини (бандажі, турнікети, аптечки тощо) з донорами і з тими, кому все це потрібно”. За кілька днів після повернення з Африки до Берліну вона з однодумцями заснувала фонд Yellow Blue Force Foundation.
Працювала пів року — аж поки їй не діагностували клінічну депресію. Решту літа 2022‑го Ганна присвятила відновленню: “спорт, качалка, йога”. У жовтні повернулася в Україну. Записалася на перший курс тактичної медицини; закінчила програму Фонду 2402 для журналістів у гарячих точках, де навчали мінної та цифрової безпеки; пройшла ще один курс, для цивільних, де знайомили з основами роботи в малих тактичних групах, зачистки та CQB — ближнього бою в обмежених просторах; почала збирати “екіп” (одяг і спорядження).
Вона згадує, як після першого курсу молодого бійця в Лубнах, на полігоні ЗСУ, весь день пролежала вдома знесилена: “Ми робили марш-кидок: робота в малій тактичній групі, розвідка, контакт із ворогом, кругова оборона, відступали й нападали. Інструктори підготували розтяжки, кидали біля нас гранати та стріляли під ноги. Я виснажилась. Очевидно, що на адреналіні ти можеш багато, але довго так не протягнеш. У нас марафон, а не спринт”.
Тоді зрозуміла, що треба займатися системно. “Це накладається на моє ставлення до себе, — визнає Васик. — Мені 37, і я усвідомлюю, що треба активно тренуватися, аби зберігати якість життя. Обожнюю ганяти на своєму кросовому мотоциклі бездоріжжям, ходити на байдарках, кататися на ковзанах, а три роки тому стала на скейт. Якщо ти в кепській формі, втрачаєш купу можливостей отримати класні емоції”.
Проте армія вимагає геть іншого рівня витривалості — без цього шанси на виживання та порятунок побратимів зменшуються. Як людина з академічним підходом, вона працювала над собою в кількох напрямках: вогнева, тактична, фізична, медична та психологічна підготовка. Здобувала знання і навички за будь-якої нагоди: пройшла інтенсив зі снайпінгу в стрілецькій школі “Вітвол” і базовий табір військово-освітньої платформи Backyard Camp. Вчилась у американського ветерана, бойового медика, що прибув у Дніпро тренувати поліцейських, у ізраїльського ветерана ЦАХАЛу, пройшла групове тренування на полігоні в “азовця” Руслана Давіда та морського піхотинця Геннадія (прізвище не називає з міркувань безпеки. — Прим. авт.) та декілька персональних тренувань з вогневої підготовки в українського ветерана Дмитра Шатровського. Тренувалась на полігоні та в тирі зі своєю зброєю: нарізною напівавтоматичною гвинтівкою AR‑15 та травматичним пістолетом.
Щотижня мала шість днів тренувань: вишкіл на полігоні, кросфіт для витривалості та муай тай для гартування сили духу. “Якось я прочитала: щоб підготувати психіку до бою, потрібно займатися бойовими мистецтвами. Це чиста психологія: коли тебе атакують, ти не відвертаєшся, а даєш відсіч”.
Влітку, після семи місяців підготовки, вона склала військове резюме на вісім сторінок, де сумлінно зазначила всі свої курси та сертифікати. Майже одразу їй зателефонували з новоствореного 78‑го окремого десантно-штурмового полку “Ґерць” і запропонували піти в медроту санітаркою евакуаційного відділення. Щоб успішно пройти ВЛК, Ганна впевнено брехала, що здорова (“насправді в мене зір –7,5, астигматизм і прихована косоокість, протрузії, двічі опероване коліно — але я була давно готова”).
Васик каже, що прийняла і пропрацювала всі сценарії та страхи — смерті, поранення, ампутації. Але насправді те, що треба прийняти в армії, — це дуже лімітовані можливості обирати свою команду та командира, обмеження свободи (ти не можеш звільнитися чи поміняти місце роботи, бо переведення — складний і тривалий процес), скасування всіх заслуг і надбань попереднього цивільного життя.
Зараз Ганна служить санітарною інструкторкою медичного пункту у складі евакуаційної бригади десантно-штурмового батальйону. Робота медиком у медеваку — це друга ланка евакуації, головне завдання якої — довезти пораненого живим до стабілізаційного пункту. “Дорогою ми робимо повний огляд пораненого й надаємо домедичну допомогу: зупиняємо кровотечу та забезпечуємо прохідність дихальних шляхів. Потім переходимо до складніших маніпуляцій: визначення життєвих показників, постановка катетерів, інфузії, медикаменти, обробка ран. Важливо не дати пораненому відключитись, тому намагаюсь їх розговорити, жартую, тримаю за руку”.
Поміж чергувань (через добу) вона проводить тренування з такмеду для штурмовиків і веде приймання хворих — теж у зоні бойових дій. “Застуди, мозолі, грибок, головний біль як наслідок мінно-вибухових травм і контузій; я роблю уколи, крапельниці, оглядаю барабанні перетинки. Спілкуюсь: із пораненими бійцями треба розмовляти, дати їм відчуття, що комусь до них є діло”.
Після чотирьох місяців служби вона, як і раніше, впевнена, що до війська мають вступати молоді, прогресивні люди з управлінським досвідом, знанням англійської та гарними комунікативними навичками. “Хочеться вірити, що в армії є хтось, хто шукає цінні кадри, мотивовані й зацікавлені в розвитку України. І що ці люди мене встигнуть знайти до того, як мене приб’є”, — з властивою їй іронією каже Ганна.
Васик мріє про реформу іміджу та сприйняття армії, щоб зробити її привабливою для майбутніх військовослужбовців. “Паралельно треба працювати із суспільною думкою, щоб людям було соромно ухилятися від повісток. Єдиний шлях — довести стан війська та громадської свідомості до такого рівня, щоб служити було честю і гордістю, щоб ветеранів шанували”.
Для цього треба дослідити армійські процеси на різних рівнях. “Та здобути бойовий досвід, чим я зараз і займаюсь”, — додає Ганна. Роботи ще дуже багато, та їй хочеться вірити, що кропіткою наполегливою працею можна здійснити цю багатошарову реформу. “Іншого шляху для України немає”, — переконана Васик. З її політологічною освітою і системним підходом це звучить як гарний план.
Фото: Andrew Grey @andrew.greyy
Стиль: Blad Askerov @ssnxwqz
Текст: Альона Пономаренко @alyonaponomarenko
Зачіски та макіяж: Dasha Taivas @dashataivas
Асистент стиліста: Vadym Onischenko