За два роки повномасштабного вторгнення навіть ті, хто зроблені із заліза та бетону, розсипаються від втоми, обов’язку, кількості пережитих втрат, відсутності відчуття найменшої справедливості та нездійсненного бажання мати хоча б кілька днів нормального життя. Жодного натяку на цей стан я не чую у дзвінкому голосі Вікторії Хамази, волонтерки і журналістки, з якою рівно рік тому ми мали перше інтерв’ю. Як і тоді, вона постійно у дорозі — на зніманнях, на передовій або за збором допомоги для військових чи постраждалих. Тому домовитися з нею навіть про коротку розмову телефоном доволі складно.
Фото: Vasylyna Vrublevska
Вікторія щойно повернулася з Херсонщини до Черкас, де працює кореспонденткою на “Суспільному”.
Реклама
По свіжих враженнях з мирно-буденною інтонацією розповідає про складну війну на воді: “Вночі поранених на Лівобережжі пакують у човни, щоб переправити на інший берег. Ворог дає можливість виплисти на середину, а потім починає інтенсивний обстріл. Біля берега місцями лежать ті, кого можна було вивезти і врятувати. Тепер ворог не дає забрати навіть їхні тіла. Вони лежать, як здута риба, прибита до узбережжя”.
Ці та інші подробиці можуть шокувати тих, хто не відчув на власному досвіді кривавих пазурів війни. Та чи справді сприйняття світу у тих, хто щодня відчуває на собі їхню силу, з часом атрофується? На це запитання Вікторія згадує поїздку на позиції свого брата під Кремінною. Після інтенсивного обстрілу у тил евакуювали поранених, серед яких був хлопець з відірваною рукою: “Йому наклали турнікет, вигружають, і командир каже до водія: “Слухай, так а де рука хлопця?” А той відповідає: “Ой, забув. Хочеш — повернуся, заберу”. Командир вже до хлопця звертається: “Знову загубив руку?” І всі починають сміятися, включно з самим хлопцем. Там інша реальність. Вижив — і це головне”.
Нерозуміння фронтової реальності у цивільного населення викликає часом вибух емоцій і у Вікторії, звиклої балансувати між цими різними світами — відносно мирним та воєнним. “Ти щойно бачила смерть, а тут хтось розповідає, як робить ремонт чи збирається на відпочинок. Хочеться кричати: “Люди, схаменіться! Хіба ви не розумієте: якщо ми не згуртуємося, не будемо донатити, то через пів року у тих оселях з ремонтом буде ворог””. Саме відсутність достатньої підтримки, за словами волонтерки, ображає і військових, які вимушені ризикувати щосекунди своїм життям, без вихідних, далеко від своїх родин і домівок. “Останні місяці риторика у хлопців одна: “Я воюю, а вони фарбують новий фасад, хоча могли б дати ці кошти на мавік і той побратим не був би поранений, а іншого можна було б врятувати””.
Тому опустити руки Вікторія не може, так само як дати собі право на день відпочинку чи лікарняного, знаючи що кожен міліметр української землі і свободи дістаються Україні ціною життя найсміливіших з нас. “Чесно, за два роки у мене була апатія та знесилення лише кілька разів. Буквально пів години”, — каже Вікторія і сама сміється зі своїх слів. Уперше про фахову допомогу психолога вона задумалася напередодні Нового року. Але знайти час на це поки не змогла зі своїм щільним графіком поїздок, зборів і роботи. “Більшість задушевних розмов відбуваються в дорозі або на фронті. Про те, що там коїться, можу поговорити тільки зі своєю командою волонтерів або з хлопцями-військовими”.
Якою б загартованою не була, каже Вікторія, побувавши за ці 24 місяці чи не в усіх пекельних точках, сльози часом душать. “Але ти не маєш права плакати. Не можеш дозволити цю слабину. Даєш собі внутрішнього ляпаса, збираєшся і продовжуєш працювати. Саме робота за шкібарки і витягує з цього стану. Ще люди. Так, деякі з них розчаровують, але багато з них і лікують”.