Нове українське кіно — в центрі уваги публіки та на фестивальній сцені. Молоді режисери розповідають потужні історії про стосунки, дорослішання та моральний вибір. У трагічних умовах сьогодення ці теми набувають нових сенсів. Серед героїв зимового числа українського Vogue — нове покоління українських режисерів. Відкриває проєкт Антоніо Лукіч.
Антоніо Лукіч (бомбер з поліаміду, бавовняна футболка, каблучка, жовте золото, годинник, усе – власність героя)
Це наше третє інтерв’ю з режисером Антоніо Лукічем. Перше сталося за місяць до пандемії, у січні 2020-го, коли в прокат виходив його дебютний повнометражний фільм “Мої думки тихі”. Друге — за тиждень до великої війни. Під час тієї розмови Антоніо був втомлений і мовчазний. Після блискучого старту (комедію про стосунки матері та сина, що разом вирушають в експедицію Закарпаттям, побачили на 70 кінофестивалях світу, а в Україні касові збори склали понад 10 млн гривень) на молодого режисера зійшла слава, а з нею — і пропозиції робити серіали (у 2020 році Антоніо зняв для каналу “1+1” молодіжну комедію “Секс, інста і ЗНО”) та кілька комерційних проєктів.
Через понад півтора року переді мною інший Лукіч. Інтерв’ю призначено на 10-ту ранку, аби о 12:00 він встиг на кастинг: режисер бадьорий та в доброму гуморі. Кілька тижнів тому Антоніо запустив новий проєкт, який його помітно надихає, — ютуб-канал “Мої думки про кіно”. Він називає це “спробою осмислити життя через те, як воно показане на екрані”.
Реклама
“Думки” Лукіча дійсно не схожі на звичний для ютубу кіноблог — це радше публіцистичні есеї від режисера. На момент інтерв’ю вийшло три серії: перша — про те, як кінематограф зображує Бога; друга — чому ми співчуваємо негідникам; третя розповідає, чому дитинство — найважливіший період у житті будь-якого режисера. У своїх кіноесеях Лукіч звертається до творчості відомих колег — Тарантіно, братів Коенів — та до нішевих авторів, як шотландець Білл Дуглас. Перші серії набрали понад 50 тисяч переглядів, під ними — сотні емоційних відгуків. Антоніо каже, що йому давно бракувало такої “змістовної розмови з глядачем” та “контенту, який провокує не агресію, а любов”.
Я вірю у те, що що кіно — це історія про виховання душі
“Нас завжди вчили в інституті (Лукіч закінчив Київський університет імені Карпенка-Карого. —Прим. ред.): збурити людину на ненависть дуже легко. На цьому десятиріччями базується виробництво новин. Але в прагненні побудувати власну ідентичність не можна зосереджуватися тільки на тому, що “ми не Росія”. Виникає запитання: а хто ми? Звідси моя ідея: говорити не про ненависть до чужого, а про любов до свого”.
Антоніо Лукіч родом із Ужгорода, йому 31 рік, і він — один із визнаних режисерів свого покоління. 2015 року його перша короткометражка “У Манчестері йшов дощ” здобула головний приз на Одеському кінофестивалі. Комедія “Мої думки тихі” дебютувала на кінофестивалі в Карлових Варах, де отримала спеціальну премію журі.
“Мої думки тихі”
Свій другий повнометражний фільм — комедію “Люксембург, Люксембург”, присвячену стосункам двох братів із батьком, що кинув їх у дитинстві, — Лукіч разом із виконавцями головних ролей, близнюками Рамілом та Амілом Насіровими, учасниками популярного репгурту “Курган & Agregat”, представив торік восени у Венеції, на одному з найвідоміших фестивалів світу — чи це не здійснення бажань?
“І так, і ні, — каже Антоніо, гранично щирий в інтерв’ю. — Звісно, ми з Рамілом та Амілом у Венеції — це справджена мрія. Я хлопець із Ужгорода, зі спального району Шахта. Коли вчився в Києві, жив у гуртожитку, де окрім мене було ще восьмеро людей в кімнаті. У мене не було тата, мене ніхто нікуди не водив за ручку — я трішки пишаюся, що я селфмейд”.
Раміл та Аміл Насірови та Антоніо Лукіч на Венеційському кінофестивалі
Лукіч згадує, що премʼєра у Венеції припала на дуже складні дні: на початку вересня 2022 року син кастинг-директорки фільму Алли Самойленко, офіцер полку “Азов” Ілля Самойленко, все ще перебував у російському полоні, а на Харківщині, звідки родом Аміл та Раміл, розпочався контрнаступ. “Це був максимально стресовий період. Втілена мрія — і водночас розчарування. Коли мене питають про успіх, я цитую актора Меттью Перрі: здійснене бажання не дає розуміння, як жити далі”.
“Люксембург, Люксембург”
Режисер каже, що одним із найщасливіших моментів була українська прем’єра “Люксембург, Люксембург”. Її вирішили провести на батьківщині Аміла та Раміла Насірових — у селі Близнюки на Харківщині. Біля місцевого палацу культури оформили червону доріжку, запросили пресу. “Це було єднання зі своїми людьми: гумор, яким насичений фільм, так розуміють тільки в Україні. Це був кайф від згуртованості суспільства — я саме цього й шукаю в роботі. Це те, що може подарувати хороший фільм”.
У мене не було тата, мене ніхто нікуди не водив за ручку — я трішки пишаюся, що я селфмейд
Сьогодні Лукіч пише сценарій до третього повнометражного проєкту — “кіно про дівчину, яка переживає багато незручностей у житті”. Раніше режисер думав, що знімає трилогію про родину, але зараз зрозумів, що і “Мої думки тихі”, і “Люксембург, Люксембург”, і нова стрічка — насправді про людей, яким незручно в цьому світі. У роботі Антоніо “шукає підтримки в світових майстрів”: слухає лекції Чарлі Кауфмана, Девіда Ґоєра, Ліни Данем та інших досвідчених сценаристів. “Зрештою, із годинної промови Кауфмана я виношу тільки одну думку: failure is the badge of honor. Він має на увазі, що в певний момент режисер заслуговує на право розчарувати публіку або помилитися. Особливо зараз — коли не знаєш, як знімати і про що; коли розумієш, що найкращі фільми про війну вийдуть років за 30. Адже я переконаний: тільки діти війни зможуть передати суть того, що відбувається зараз”.
Сам Лукіч кіно про війну поки не знімає, хоча і говорить, що якраз третя стрічка стане історією про її наслідки. “Ця тема — зображення війни у кіно, для мене дуже складна, я відчуваю, що несу певну відповідальність перед суспільством. Знімати ігрові фільми про війну під час війни — для мене це складне етичне питання”. Певним винятком стала документальна стрічка “Як я провів літні канікули”, яку Антоніо створив для цьогорічного Саміту перших леді та джентльменів, що відбувся в Києві на початку вересня. Лукіч показує першовересневий урок англійської мови в школах прифронтових міст і сіл, від Миколаєва до Пісочина на Харківщині. Стрічка фіксує сьогодення українських дітей, які живуть, вчаться, радіють і люблять у розпал страшної війни.
“Про документалістів кажуть, що в них одне око має бути мокре, а інше сухе, – тобто ти знімаєш і водночас співчуваєш героям. Ось так ми і працювали, – згадує режисер. — Ці діти пережили жах, проте зберігають острівці життя та нормальності. Як для батька (Антоніо разом із дружиною, режисеркою й фотографкою Маргаритою Лукіч, виховують п’ятирічного сина. — Прим. ред.)для мене цей проєкт був особливо чутливим”. Лукіч вірить у те, що кіно – це історія про виховання душі. А ще він впевнений: хороші фільми можуть допомогти в складні часи хоч трохи впоратися з болем.
Фото: Andrew Grey
Стиль: Sasha Dudchenko
Зачіски, макіяж та грумінг: Daria Zhadan
Асистентка стиліста: Margaryta Starkova
