Поділитися
Різдво — це час, коли у наших серцях і домівках проростає любов і народжується щось особливе. Що? Можливо, віра. Може, надія. Це точно час, коли на межі року, ми озираємося назад для того, аби підсумувати минулий і запланувати прийдешній рік, навіть помріяти, щось виправити, а щось — нарешті здійснити. Це час, коли ми самі стаємо чудотворцями (так-так, наче святий Миколай) для когось чи зустрічаємо тих, хто творить дива навколо нас.
Реклама
Для того щоб упіймати дух Різдва, співавторки подкасту “Наразі без назви” Анастасія Євдокимова й Богдана Неборак вибрали дев’ять текстів різних часів і країн, які по-різному досліджують тему. Як же впливає на нас одне з найдавніших свят, яке вміщає в собі древні традиції і служить натхненням для класичних творів? До яких текстів варто повернутися саме напередодні свят? Які персонажі могли би подарувати світло й стати доброю підтримкою у темні часи? Адже саме про такі великі зимові свята створено оригінальні й непересічні твори мистецтва. Врешті, у цій добірці ви згадаєте про дев’ять справді особливих прочитань Різдва, його символи, і ті дива, які завжди стаються з нами на межі року. І хтозна, може перечитаєте улюблений текст по-новому!
Микола Гоголь, “Ніч перед Різдвом”
Микола Гоголь не писав — він пригадував своїх героїв та героїнь, таємничу і бентежну Україну свого дитинства. Збірка “Вечори на хуторі біля Диканьки” — це добре знайомі історії про Сорочинський ярмарок, запропащу грамоту і, звісно, ніч перед Різдвом. У повісті “Майська ніч, або Утоплена” Гоголь запитує: “Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі! Пригляньтесь до неї… Божественна ніч! Чарівлива ніч!”. Лише у одну з таких українських ночей можливо все: і вкрасти місяць із неба, і опинитися у мішку з вугіллям. Персонажі повісті “Ніч перед Різдвом” — тотожні персонажам нижнього рівня традиційної української вертепної драми — і чорт, і відьма, і запорожець, і хор колядників. Щоправда, верхній, божественний рівень не представлено і сюжету про народження Христа немає. Тож хоча події й відбуваються на Святвечір, але твір все ж про чортівню. Коваль Вакула закохується у красуню Оксану, а щоби вона відповіла йому взаємністю — парубок має принести черевички з ніг самої цариці. (Звісно, сьогодні епізод польоту Вакули в Петербург на чорті та відвідування імператорських хоромів ми читаємо через постімперську призму). Що сталося насправді, а що було лише маревом — невідомо, можливо, все це лиш наснилося Вакулі?
“Дивно сяє місяць! Важко розказати, як добре вештатися такої ночі між юрбою дівчат, що регочуть та співають, і між парубками, охочими на всякі жарти й витівки, які тільки може навіяти ця ніч, що весело сміється. У доброму кожусі тепло; від морозу ще гарячіше горять щоки; а на пустощі сам дідько підштовхує ззаду”.
— Микола Гоголь “Ніч перед Різдвом” (пер. – Антіна Хуторяна)
Чарльз Дікенс, “Різдвяна пісня у прозі. Святкова повість із Духами”
Більшість з нас відкривали цю повість ще в школі, але вона варта того, щоби повернутися до неї в дорослому віці. Адже там багато психологізму та цікавіих історичних реалій Англії ХІХ століття, а текст — відповідь Чарльза Дікенса на гострі соціальні проблеми — безграмотність і дитячу працю на тлі індустріальної революції. Протягом 5 куплетів різдвяної пісні холодний і скупий лондонський підприємець Ебенезер Скрудж змінюється. Він би так і сидів у своїй конторі над документами у Святвечір та псував свято всім навколо, якби не зустріч із духами Різдва — минулого, теперішнього і майбутнього. Скрудж отримує унікальний шанс — подивитися на себе збоку та нарешті отямитися. Існує безліч екранізацій “Різдвяної пісні у прозі”, які можна подивитися холодного зимового вечора, але ми все ж радимо звернутися до тексту. До слова, персонажів, які заперечують Різдво, у світовій літературі достатньо: як і Скрудж, зелений американський монстр Грінч — намагався вкрасти свято у щасливих людей навколо; як і Скрудж, шведський гном Буркотун Ульфа Старка був невдоволений усім навколо (ще й загубив шапку посеред лісу!).
“— Ви на Різдво кажете “дурниці”? Та що це ви, дядечку, — вражено перепитав небіж. — Це ви, мабуть, жартуєте?
— Аж ніяк не жартую, — запевнив Скрудж. — Повеселитись на свята? А ти яке маєш право веселитись? На яких таких підставах? Ти ж майже злидар!
— Та ви заспокойтесь, — весело умовляв дядечка небіж. — А яке ви маєте право бути похмурим і понурим? Ви ж майже багач!”
— Чарльз Дікенс “Різдвяна пісня у прозі. Святкова повість із Духами” (пер. — Олександра Мокровольського)
О. Генрі, “Дари волхвів”
Як волхви (царі, мудреці) прийшли до Ісуса з дарами, так і закохані Делла й Джім хотіли принести радість одне одному — подарувати такі бажані речі. У Делли було волосся, і вона мріяла про гребені, якими вона би його зачісувала, а у Джіма був годинник, і йому не вистачало лиш ланцюжка. Понад століття історія О. Генрі нагадує нам про взаємоповагу, взаємопідтримку і самопожертву, адже щоб купити подарунок своїй половинці, потрібно віддати якусь власну коштовну річ. Це канонічна передріздвяна комічна і водночас гірка оповідь, коротка і ніжна новела. Важливе нагадування про те, що життя, звісно, не казка і у ньому є безліч, зокрема матеріальних, перешкод, однак попри все кожна людина заслуговує на те, щоби бути щасливою. Посеред темряви цьогорічної зими новела О. Генрі може стати потужним променем світла, що нагадає: саме любов дарує справжнє щастя, любов тих, хто поруч, любов тих, кого любимо ми і хто любить нас.
“Що було діяти — хіба впасти на стару, потерту маленьку кушетку і заплакати. Так Делла і зробила. З цього маємо дійти повчального висновку, що життя складається з сліз, зітхань, усмішок, причому зітхання переважають”.
О. Генрі “Дари волхвів” (пер. — Юрія Іванова)
Михайло Коцюбинський, “Тіні забутих предків”
Коли Параджанов їхатиме знімати свою культову кінострічку в українські Карпати, для нього важитиме збережена неперервна українська традиція глибиною в кілька століть. Віднайти її у місті після заборон і репресій Москви — куди складніше. Так само, як Параджанов у 1960–их, на 70 років раніше у гуцульську Криворівню їздили зірки українського мистецтва й важливі політичні діячі, які не просто займалися інтелектуальною діяльністю, а й фіксували історії і звичаї гуцулів: Іван Франко, Михайло Грушевський, Леся Українка… Серед них був і Михайло Коцюбинський, який написав іконічну історію любові Івана й Марічки, в яку втручається непереборне. Що трапиться з Іваном далі? Що, врешті, впливає на наше життя, які сили ним керують, і що є божественне? На “питання без відповіді” відповідає віра і пробує відповідати найкраще мистецтво. Глибокі, ще язичницькі, традиції гуцулів переплітаються з християнськими обрядами в часі Різдва, що дозволяє Коцюбинському, а згодом і Параджанову розказати унікальну історію кохання, яка є українською за своєю суттю.
“На святий вечір Іван був завжди в дивнім настрої. Наче переповнений чимсь таємничим й священним, він все робив поважно, неначе службу божу служив. Клав Палагні живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом і з повною вірою рикав при тім, як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одігнати звіра й відьом”.
— Михайло Коцюбинський “Тіні забутих предків”
Джером Девід Селінджер “Ловець у житі”
Селінджер був добровольцем американської армії в Другій світовій війні — це він був серед тих, хто висадився у Нормандії, заходив у звільнений нацистський концтабір, постійно бачив смерть. Під час війни Селінджер пише — ні, не воєнні щоденники, а роман про хлопця-підлітка, який кидає школу, йде в гості до вчителя, самотньо тиняється Нью-Йорком, зустрічається з молодшою сестричкою. “Ловець у житі” — це роман, який впливає. Він показує людину, що відчуває пустку всередині себе, яка не може визначитися, чого хоче насправді, і не знає, що приносить їй втіху та створює настрій. Події розвиваються у різдвяний час — Нью-Йорк оповитий гірляндами й людьми, що купують подарунки у прекрасних крамницях. Тільки головний герой все далі занурюється у стан розчарування й алієнації. Саме сьогодні цей текст, який пояснює досвід людини по війні, може стати стимулом подумати про тих, які ймовірно не готові в трендах популярної культури відзначати Різдво, купуючи різдвяних гномів і штолени. Але також змусить замислитися про людей, які насправді опинилися на роздоріжжі, хоча й не показують цього назовні.
“По-справжньому мене захоплюють лише ті книжки, після яких зринає думка: "От якби близько потоваришувати з цим письменником і щоб коли схотів — узяв і подзвонив йому по телефону". Але таке буває зі мною не часто”.
— Дж. Д. Селінджер “Ловець у житі” (пер. Олекси Негребецького)
Олександр Довженко “Зачарована Десна”
Автобіографічне кінооповідання Олександра Довженка провокує свідомість згадати власне дитинство, повернутися туди, де було “колись”, де “була тоді ще дівкою Десна, а я — здивованим маленьким хлопчиком із широко розкритими зеленими очима”. Уривки, фраґменти, епізоди — усе це множинність щемких спогадів автора. Тут малий Сашко, який шкодив, а потім “творив добрі діла”, захоплювався природою й гасав із улюбленим псом Піратом. Тут дорослий оповідач — письменник і режисер Олександр, який 1942-го починає роботу над твором, бо відчуває потребу повернутися назад, до рідної землі, до берега Десни, до бабусі, тата, прадідуся, мами, сестрички. Повернутися й зрозуміти себе, збагнути власну національну ідентичність: герой запитує у тата: “А ми хто? Ми хіба не руські?”. Окремі з нас досі ставлять собі запитання — хто ми? Із зимовими традиціями зазвичай повʼязані найважливіші родинні спогади — як святкували, готували, відігрівалися, які історії оповідали за столом, хто приходив у гості на свята. Так, на Різдво приходять колядники і виспівують Сашкові його долю, у тих піснях він і збирав війська, і їхав лісами на коні, і “орав поле сизими орлами”. Цей текст варто прочитати бодай для того, щоби і собі заземлитися й згадати — як воно було в дитинстві.
“Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смаглись на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя”.
— Олександр Довженко “Зачарована Десна”
Василь Стус “Вертеп”
Не завжди різдвяні історії є щасливими. Січень 1972 року. У Львові збирається товариство письменників, художників, істориків, журналістів. Вони роблять спільні фото, співають різдвяні пісні — колядки, перевдягаються у персонажів вертепу — українського різдвяного театру, який сягає історією у бароко. Культура зберігає свою тяглість навіть під окупацією, а Львів, де радянська влада панує на 20 років менше, здається певним прихистком для інтелектуальних еліт. Людей з фото почнуть арештовувати менше, ніж за місяць, ця операція КГБ дістане неформальну назву “Арештована коляда”.
Майже водночас з’являються такі поетичні тексти: “Відчинення вертепу” Ігоря Калинця, “Вертеп” Василя Стуса і “Вертеп” Грицька Чубая. Крім сакрального історичного значення, слово “вертеп” має також нав’язане радянською пропагандою значення балагану, поганого нещирого театру. Кожен з поетів пише про можливість залишатися собою і співставляти думки з діями, живучи в умовах тоталітарного режиму. Бароковий вертепний театр складається з двох ярусів: божественного і світського. Режим підмінює зміст понять так, що у Стуса янголи співають про пекло, а двоє ліричних героїв не можуть залишитися наодинці – завжди присутнім є третій, той, хто підслуховує. У іншому тексті Стус пише: “стань збоку, подивляючи вертеп”, приміряючи позицію спостерігача за тоталітарним режимом. Голос ліричного героя запитує: “не мед, здається, навіть глядачеві?” Відповідь відома – Стус не зможе залишитися осторонь вертепу.
“Людина — це обов’язок, а не титул”.
— Василь Стус “Листи до сина”
Джоан Ролінґ, книжки із серії про Гаррі Поттера
Найдивніша з персонажок всесвіту Гаррі Поттера, Луна Лавґуд, каже, що Темний Лорд намагається змусити своїх ворогів почуватися самотніми. Самотніх людей простіше здолати, і це знають очільники тоталітарних режимів. Саме тому родинне Різдво у магічному світі — таке важливе, адже є простором зустрічі, турботи, взаємодії, подарунків. На Різдво ніхто не має бути самотнім, тому Гаррі, хоча й не має родини, відчуває турботу друзів та їхніх батьків, тепло від близьких і однодумців. Створити для когось Різдво — нескладно, і для цього не треба бути найближчими друзями. У своїх спільнотах: у школі, на роботі, ми можемо зробити це добрим словом чи невеличким подарунком. Водночас у товаристві найближчих слід приділяти особливу увагу Різдву, бо це нагода проявити свою любов. Як Молі Візлі щороку в’яже усім членам родини (і Гаррі) нові светри, так і ми можемо творити невеликі ритуали, які нагадуватимуть: це — наше Різдво!
“Не жалій мертвих, Гаррі. Жалій живих, а понад усе тих, що живуть без любові”.
— Джоан Ролінґ, “Гаррі Поттер і Смертельні реліквії”
Том Флетчер “Різдвозавр“
Різдвозавр — персонаж фронтмена британського поп-гурту “McFly” підкорив серця (без перебільшення) мільйонів читачів. Історія для наймолодших заслуговує на те, щоби на неї звернули увагу й дорослі — динамічний сюжет, суперечливі обставини та чарівні олені. Хлопчик Вільям найбільше у світі любив динозаврів: у нього була піжама з принтом, зубна щітка у формі звіра і навіть його колісне крісло було прикрашене динозаврячими лапами. А поміж тим на Північному полюсі в хоромах Санти саме на Різдво вилупився один динозавр, якого назвали Різдвозавр. Вільям мріяв про динозавра, а динозавр мріяв про те, щоби навчитися літати, як чарівні олені. Мрії обох по-своєму здійсняться, бо мрії мають надзвичайну силу. Саме з цього тексту ми зʼясовуємо, звідки беруться подарунки, за яким графіком живе Північний Полюс і хто потрапляє у список “чемненьких“, а хто до “нечемнюхів“. У повісті-казці є дивовижний світ Санти і його ельфів, є земні турботи Вільяма і його тата, є ті, хто ненавидять Різдво, а ще віддані головному зимовому святові фанати. Ця книжка дасть те, чого нам не вистачає сьогодні, — міцної, глибокої і справжньої віри у різдвяне диво.
“Кожен крок, що віддаляє тебе від останнього Різдва, наближає до наступного”.
— Том Флетчер “Різдвозавр” (пер. — Марти Сахно)
Текст: Анастасія Євдокимова і Богдана Неборак
